Культура i цивілізація
Найдавніші її форми — фетишизм, обожнювання предметів праці, рослин, тварин, вогню — відігравали об'єднуючу роль у первісно-общинній родині. Поступово фетишизм перетворився на тотемізм. У селян, де переважали аграрна економіка, ручна праця, племінна та общинна організація, у віруваннях провідним стає анімізм, який матеріалізує духовність світу. З огляду на тісний взаємозв'язок із природою і залежність від неї людина знаходила душу не лише в живих істот, а й у рослин та природних стихій. Це сприяло виробленню певних правил, які давали змогу племені виживати, виконувати репродуктивні функції, зберігати соціальну пам'ять.Найбільш вдалі форми поведінки фіксувались і ставали обов'язковими для всіх у племені. Інформація, яку мали старші, засвоювалась кожним членом племені при виконанні певних обрядів. Виробляються нормативи поведінки, що регламентують життя племені чи племінного союзу, порушення яких карається жорстко — від вигнання до смертної кари. У цей час з'являються самоназви людей та їхніх спільнот, переважно такі: "лише ми справжні люди" або просто "люди", інші для цього племені були "не люди", тобто "чужі", наприклад "варвари" (від лат. barbaroi — чужий). З часом власні назви виводяться виходячи з регіональних особливостей. Наприклад, ті, хто жив у лісі, були "поліщуками", у полі — "полянами", у болотистій місцевості — "дреговичами" (від "дрягва" — болото).
Завдяки розробленій системі дозволів, заборон та обмежень формується одна з визначальних ознак первісної культури — ритуал. Ритуал — це обов'язкове дійство з певними ознаками театралізації, побудоване на емоціях, уявленнях, діях стосовно якогось божества або природного явища, яким воно присвячено. Кожний народ створює і виконує ритуал з притаманними лише йому особливостями як символічну форму норм поведінки, виразника соціальних і культурних взаємовідносин і цінностей, що відіграє важливу роль у суспільстві як традиційний метод соціального виховання. Кожний історичний період доповнює і збагачує ритуали, адаптуючи їх до потреб певного часу.
Формування ритуальної системи, мабуть, почалося з пошанування первинності жіночого начала, оскільки роль жінки була переважаючою у традиційно жіночих видах праці: збиральництві, згодом городництві, яке пізніше змінилося на мотижне землеробство. Жінка була символом і об'єктом культу Богині-матері. її звали Рожаниця, вона продовжувала рід, що відбито в багатьох ритуалах і обрядах: веснянках, святах кохання та ін. З розвитком орного землеробства, групового полювання, воєнних дій у культах належне місце починають посідати також чоловіки, які з часом беруть на себе провідну роль у суспільстві.
З ускладненням світоглядної системи, урізноманітненням ритуальних дійств, збільшенням кількості божеств, трансформацією їх у богоподібні істоти починають створюватися міфи. На першому етапі це короткі оповідання про діяння предків і походження речей; з плином часу вони збираються у цикли, набувають системності щодо явищ в уявленні народу про своє походження і місце у світі. Міфологознавці поділяють міфи на космогонічні (про походження космосу з нічого), антропологічні (про створення людини), есхатологічні (про кінець світу) та етіологічні (про походження речей і явищ). Тривалий час міфи сприймались як джерело інформації, але при прискіпливому підході до їх вивчення визначилися суттєво відмінні ознаки: 1) міф — це стародавня літературна форма оповідей про богів та героїв; 2) міф — це видумка, перекручування фактів, невідповідність розповіді реальним подіям. Ці два визначення виключають одне одне. Виходячи з цього до міфів потрібно ставитися досить обережно, оскільки міф і міфо-логізація явища часто підштовхують людину до необгрунтованих висновків, до підміни узагальнення фактів, заміни аргументації деклараціями, які слід сприймати без критичного осмислення. Перевірити створені міфи експериментально чи за першоджерелами неможливо. Тому коли в суспільстві панують міфи, починається занепад як суспільства, так і його культури.
На основі виробленої системи обожнювання навколишнього середовища та окремих її елементів формується система вірувань, які з часом переходять у віру. Цей термін базується на довір'ї до того чи іншого явища, предмета або виду діяльності, який дає людині максимальну можливість почуватися комфортно серед собі подібних. / вірування, і віра творяться самою людиною, оскільки вони дають змогу репродукувати той стан, коли вони мали най-
більшу "благодать" від уявного чи реального об'єкта обожнювання, коли на рівні підсвідомого утворюється "бачення" обожнюваного предмета, особи чи чогось іншого. Розуміння віри класично визначив апостол Павло: "віра — це здійснення того, на що чекаєш і впевненість у тому, чого не бачиш". Довести чи спростувати цю тезу досить проблематично. Тому "вища" сила стає для життя віруючого провідником, помічником, спасителем у конкретних ситуаціях, а отже, висуває певні вимоги до віруючого, чим активно користується церква. При спільності моделей віри у кожного народу, який її витворив, вона має певні особливості. Цю тему грунтовно розглядатимемо далі.Досягнення людства в системі виробничих відносин активізували розвиток культурних процесів; це стало поштовхом до утворення "культурної єдності" — людина і природа, що сприяло відтворенню й продовженню людського виду, гармонізувало відносини всередині племені й між племенами. Ця цілісна система дала можливість вижити, розвивати культурний процес і спрямувати його поступальний рух. Соціальна дійсність продиктувала естетичну потребу в художній творчості, зумовила протиріччя продуктивних сил і виробничих відносин, позитивно вплинула як на суспільне життя, так і на культурну сферу.