Українська культура у міжнародних зв’язках
і в матеріальній (традиції виробництва, праці, ведення гос¬подарства) сферах життя і діяльності народу. Так, зокре¬ма, виділяють національні культури — українську, російсь¬ку, французьку та ін.
Кожен народ, створюючи власну національну культуру, тим самим робить внесок у світову культуру, здійснюючи за її допомогою зв'язок з навколишньою природою та інши¬ми народами. В результаті такого спілкування відбуваєть¬ся взаємне культурне збагачення. І як наслідок — різні куль¬тури розвиваються, ускладнюються, стають набагато різно¬манітнішими.Щодо української культури та її місце в світових процесах, то в урядовій програмі “Назустріч людям” одним із завданням було виголошено наступне: «Українська культура у світі. Вихід у світовий цивілізаційний простір». Українська культура має стати впізнаваною у світі. МЗС дбатиме про подолання нинішньої відірваності української інтелектуальної та творчої еліти від основних мереж і каналів міжнародного спілкування, сучасних цивілізаційних процесів. Міністерство також сприятиме створенню організаційних засад та започаткуванню діяльності інформаційно-культурних центрів України. У рамках конкретних зовнішньополітичних популяризаторських акцій МЗС буде пропагувати за кордоном кращі надбання культурної спадщини України. До пріоритетів належатиме робота з повернення українських культурних цінностей, насамперед тих, які становлять виняткову державну та історичну цінність для України.
Що ж маємо насправді? Вітчизняна культура як така у світі майже не представлена (хіба що трішки завдяки гастролям хору Верьовки чи ансамблю Вірського, але треба розуміти, що іноземці не трактують ці ансамблі як культуру, а радше як розвагу-екзотику).
Щоправда деякі наші співаки, художники і навіть оркестри виступають по світу? Однак виступати успішно це ще аж ніяк не визнання. Тих виступів мізерна кількість — що для нашої держави взагалі нічого. А високою культурою, якою пишаються у світі, вважаються симфонічні оркестри, що гастролюють із відомими солістами, оперні театри, грандіозні виставки в музеях, у галереях, театральні постановки, кіно та визнана література — і це все рухається по всій Європі й Америці, якщо не по світу. А де ми? Клопочемося в cадочку під черешнею про «відродження». Скажімо, попередня міністр культури у своєму звіті за 100 днів подає єдину і найголовнішу програму у сфері музики — «Культура великого народу починається з душі маленької дитини», — спрямовану на розвиток дитячого мистецького виховання. Тим часом українська симфонічна музика (а вона високопрофесіональна) взагалі не звучить у світі...
Уперше в нашій історії взагалі маємо можливість вивести українську культуру в світ. А говоримо лише про пісню і дитяче виховання... Воно також потрібне, без сумніву. Але які наші пріоритети? І на якому рівні?
Міністерство культури України протягом багатьох років перебувало далеко від радянської столиці в такому собі статусі провінціалки. Після здобуття незалежності, на жаль, так нічого не змінилося. Попереднім міністерствам культури було зручно залишатися традиційно провінційними. І перебували вони в стані глибокого летаргійного сну (хоч інколи треба було пробудитися, щоб знятися в кіно). Здається, що це традиційне нерозуміння і трактування культури суспільством і її чиновниками як щось неповажне, але над яким обов’язково слід поплакати, залишилося, особливо, коли до культури ще причепили туризм. (Як можна ці дві галузі ставити нарівні?)
Отож, пріоритетом повинен бути вихід української культури у світ. Але, борони Боже, не в стилі «День України в…» Це суто радянський винахід, який, окрім пострадянських країн, ніде не практикується.
Входження вітчизняної культури до Європи може відбутися виключно професіонально в певних галузях — у поодиноких музеях, галереях, на театральних чи концертних сценах, у кіно... Це довготривалий проект, у якому всі галузі української культури могли б достойно показати себе в європейських (і не тільки) державах, у друкованому (книжки, альбоми) і в живому (вистави, концерти) вигляді. Для успіху цим проектом повинні займатися професіонали найвищого рівня зі знанням іноземних мов, які зможуть налагодити особисті зв’язки і контакти.
Ось головне: нам треба перейти до глобального осмислення нашої культури, не обмежуючи її тільки внутрішнім споживанням.Очевидно, що пекучою проблемою культури є її недостатнє фінансування. Цю універсальну проблему можна вже сьогодні починати розв’язувати американським чи європейським способом (які, до речі, однакові). Треба спробувати вчити людей, як можна заробити гроші на свої заклади чи колективи. (Це створення товариств волонтерів, а потім наглядових рад.) Це, до речі, звичайна світова практика. 30 років роботи в американській музичній сфері у Нью-Йорку показали мені, як може розвиватися культура в країні, де немає мінкульту. Знаю, що читач миттєво заперечить: там законодавство сприяє вкладанню грошей у культуру. Однак річ не тільки в цьому. Законодавство — ще не все. Там є те, що у нас, на жаль, відсутнє — прагнення розвивати культуру, бути причетним до цього процесу, значною мірою завдяки праці величезної кількості волонтерів (очевидно, безплатно). Це модно: від найнижчих до найвищих щаблів суспільства, — віддавати свій час саме культурі, щоб не читати «Відвідувачів — черги, а грошей немає. … Чого бракує київським музеям». Бажаючи все контролювати, радянська влада впровадила паралізуючу систему абсолютної залежності від держави, відбираючи найменший прояв ініціативи. Заходжу до Музею народного і прикладного мистецтва у Лаврі показати гостям український народний одяг, який, на мою думку, є шедевром мистецтва. Ледь блимають дві лампочки високо під стелею — а решта всі згаслі! Запитую, в чому річ. «Нема грошей на лампочки!» Чого тоді відкривати музей — як побачити розкішні кольори народного одягу без світла? Це сама безпорадність і приклад пасивності, нечуваної в ринкових умовах…