Українське образотворче мистецтво 19 століття
Символізм та модерн, що склалися на зламі XIX—XX ст., внесли істотні зміни у розуміння проблем художньої твор¬чості. У розвиток світового авангарду помітний внесок зробили О. Богомазов, М. Бойчук, К. Малевич.
Оригінальним творчим мисленням відзначається Олек¬са Новаківський. Меценатом О. Новаківського і його школи був митрополит Андрій Шептицький. О. Новаків¬ський — найбільш послідовний представник сецесії в українському образотворчому мистецтві того часу. Його твори — "Музика квітів", "Ноктюрн", "Коляда", "Каш¬тани і бузок" та ін.На жаль, у цю добу монументальний український жи¬вопис представлений слабо, хоча його здобутки значні, скажімо, розписи інтер'єру палацу митрополита у Чернів¬цях (Й. Бокшай), реставрація фрескового живопису у Ки¬рилівській церкві (М. Врубель), розписи у русько-візантій¬ському стилі Володимирського собору в Києві (де поруч з російськими, польськими працювали й українські майст¬ри, а серед них — М. Пимоненко) і, нарешті, розписи Бу¬динку земства у Полтаві (композиції С. Васильківського "Чумацький Ромоданівський шлях").
Щодо монументальної скульптури, то окрасою Украї¬ни є пам'ятники Володимиру Святому (1853 р., скульпто¬ри П. Клодт і В. Демут-Малиновський, архітектор К. Тон); Богданові Хмельницькому (1888 р., скульптор М. Мике-шин) у Києві; І. Котляревському (1902 р., скульптор Л. По-зен) у Полтаві. В галузі станкової скульптури працювали Л. Позен (кращі його твори на історичну тему — "Скіф" та "Запорожець у розвідці"); П. Забіла (барельєфні порт¬рети родини Кочубеїв, бюст Т. Шевченка, бронзова статуя О. Герцена на його могилі в Ніцці); В. Беклемішев (погруд¬дя Т. Шевченка).
Слід також назвати численні скульптурні оздоби відо¬мих пам'яток архітектури — зображення на античну тему і ліплення в Одеському оперному театрі (під керівництвом Ф. Етеля); декоративно-монументальні скульптури Т. Ригера на будинку Галицького сейму; Л. Марконі — на будин¬ку Політехнічного інституту у Львові; численні скульпту¬ри українця П. Війтовича у Львові на фасаді залізничного вокзалу, скульптурні композиції училища художнього про¬мислу, постать Слави на оперному театрі.
Отже, у XIX — на початку XX ст. українська культура продовжувала свій прогресивний розвиток, хоча це відбу¬валося в умовах систематичних утисків і заборон. Тому українська культура не могла нормально розвиватися за властивими їй еволюційними законами.
Діячам культури доводилося долати не лише внутрішні суперечності та перешкоди, притаманні будь-якій культурі, але й великий політичний тиск з боку державних російсь¬кої, німецької, польської культур. Історія культури цього періоду ще раз доводить, що за відсутності держави без політичної, матеріальної, правової підтримки культура нації починає занепадати або продовжує свій розвиток через над-зусилля.
Список використаної літератури
1. Велика історія України: У 2-х томах. – Том ІІ /Передм. д-ра І.П.Крип’якевича Зладив М.Голубець. – К.: Глобус, 1993. – 400 с.
2. Верига Василь. Нариси з історії України (кінець XVIII- початок ХХ ст.). – Львів: Світ, 1996. – 447 с.
3. Греченко В.А., Чорний І.В., Кушнерук В.А. та ін. Історія світової та української культури. – К.: Літера ЛТД, 2002. – 464 с.
4. Енциклопедія українознавства. Загальна частина /Під заг. ред. В.Кубійовича. – Т.3. – К.: Ін-тут укр. археографії НАН України, 1995. – 423 с.
5. Иван Федоров и восточнославянское книгопечатание /Сост. М.Б.Ботвинник, А.Ф.Коршунов. – Минск : Наука и техника, 1984. – 224 с.: ил.
6. Історія української культури / Іван Крип якевич (ред.). – К. : Либідь, 1994. – 651с.
7. Історія української культури: Зб. матеріалів і документів /С.М. Клапчук (ред.), Б.І.Білик (упоряд.), В.Ф. Остафійчук (ред.). – К. : Вища школа, 2000. – 607 с.
8. Попович М.В. Нарис історії культури України. – К.: „АртЕк”, 1998. – 728 с. іл.
9. Франко И.Я. Собрание сочинений: В 50 т. – Т. 47 : Исторические труды (1898-1913). – К.: Наук. думка, 1986. – 367 с.