Радянські театри

Про радянський театр енциклопедії того часу писали пафосно так: “Багатонаціональний радянський театр, що виник у результаті перемоги Жовтневої революції, з'явився новою ступінню в історії світового театрального мистецтва. Розвиваючись на основі методу соціалістичного реалізму, радянський театр успадковує кращі, передові традиції дореволюційного реалістичного мистецтва. Стверджуючи і пропагуючи великі ідеї комунізму, театр став виразником дум і почуттів багатомільйонного радянського народу”.

Чи все так було насправді красиво і безхмарно? Спробуємо розглянути.

Декретом Ради Народних Комісарів 9 (22) листопада 1917 р. театри були передані у відання Відділу мистецтв Держкомісії по освіті. Дбайливе відношення до реалістичних традицій минулого і підтримка паростків нового, революційного мистецтва з боку Компартії забезпечили розвиток театрального мистецтва, знаходження їм нового, соціалістичного змісту, щоправда все інше, що не підпадало під партійні погляди вщент розбивалося і нищилося. У розвитку цього процесу велике значення мав творчу взаємодію між найбільшими театрами (Малий театр, Московський Художній театр), що визначили свої художні традиції ще до 1917 р., виділеними в 1919 в особливу групу академічних театрів, і новими театрами, створеними в перші роки Радянської влади: Театр імені Вахтангова, Театр імені Маяковського, Театр імені Мосради.

Виникають театри для дітей: у 1918 – Дитячий театр Мосради, у 1921 – Московський театр для дітей, у 1922 – Театр юних глядачів у Петрограді. В перші роки Радянської влади на Україні, У Грузії, Вірменії, Азербайджану, Татарії були об'єднані й укріплені професійні трупи, що знаходилися раніше у вкрай важкому положенні; театри були прийняті на держбюджет і їм зроблена діюча допомога. У 1919 створений Київський драматичний театр, у 1920 – театр у Казані, Перший білоруський драматичний театр у Мінську, український театр імені Франко у Вінниці, Азербайджанський драматичний театр у Баку і Грузинський театр імені Руставелі в Тбілісі, у 1922 – театр «Березіль» у Києві.

У спектаклях масово стверджувалася героїчна тема народу, який робить революцію і робить нове життя («Містерія-буф» В. В. Маяковського, 1918). Створенню спектаклів політично гострим, перейнятим духом революційної романтики, сприяв розвиток масового агітаційного театру. Своєрідною формою з'явилися так називані «інсценівки» і масові вистави, що ставилися на вулицях і площах міст і етапи революційної боротьби, що виражали в, суспільно-монументальних образах («Дійство про III Інтернаціонал»,1919, «Містерія звільненої праці»,1920)

Важливе значення мало звертання театру до творів класичної драматургії, що давали можливість створення спектаклів, співзвучних революції. Персонажі класичних п'єс осмислювалися в цих спектаклях по-новому, вони виявлялися близькими глядачу своїм героїчним підйомом, бунтарським протестом, готовністю до боротьби в ім'я великих ідей. Нове сценічне втілення класики поступово починало виявлятися й у загостренні соціально-викривальних мотивів («Ревізор» Н. В. Гоголя в Мхаті, 1921).

Великий вплив на розвиток усього радянського театру зробив М. Горький, що був ініціатором створення Великого драматичного театру в Петрограді; йому належить ідея організації театральних вистав на різні теми по історії світової культури. П'єси основоположника соціалістичної драматургії ввійшли в репертуар Мхата, Малого театру, Театру драми в Петрограді, Театру імені Вахтангова.

Твори радянської драматургії, що визначили новий етап в історії російських радянських театрів, багато в чому сприяли розвитку театрів союзних республік. Наприкінці 20-х – 30-х значно розширюється мережа театрів. Створюються постійні російські театри в столицях союзних республік. На початку 30-х створюються театри для сільського глядача – так називані колгоспно-радгоспні театри, формуються перші театри Червоної Армії. Росте число театрів для дітей, широкий розвиток одержали театри ляльок.

Висока культура театрів СРСР, всебічне розкриття ідейного змісту драматичного твору нерозривно зв'язані з досягненнями режисерського мистецтва.

Розвиток радянської режисури визначалося творчими принципами К. С. Станіславського і В. І. Немирович-Данченко, спрямованими на розкриття «життя людського духу», як основи сценічного образа.

У 1939—40 кількість театрів СРСР збільшилося: до них приєдналися театральні колективи Західної України, Західної Білорусії, Латвії, Литви, Естонії.

В роки Вітчизняної війни діячі театру взяли активну участь у боротьбі радянського народу проти фашистської навали. Героїчний патріотичний пафос і глибока народність, характерні для радянського театру, яскраво проявилися в кращих виставах цих років: «Навала» Л. М. Леонова, «Росіяни люди» К. М. Сімонова, «Фронт» А. Е. Корнейчука.В післявоєнні роки радянський театр продовжив роботу над спектаклями, що відбивають життя і боротьбу народів СРСР. Створення образа радянського патріота – учасника Великої Вітчизняної війни визначило пафос таких творів театрального мистецтва, як героїко-епічна постановка «Молодої гвардії» по однойменному романі А. А. Фадєєва (1947), «За тих, хто в морі!» Б. А. Лавреньова (1947), «Макар Діброва» А. Е. Корнейчука (1948). Працюючи над сучасною тематикою, театри ставили також історичні й історико-революційні п'єси: «Ярослав Мудрий» І. А. Кочерги (1947), «Ранок Сходу» Е. Мамедханлі (1947).