Робота в комп’ютерній мережі INTERNET
1. Сервіси (служби) Інтернет. Під час пересилання інформації у мережі один комп'ютер робить запит (комп'ютер-клієнт), а інший - надає відповідь (комп'ютер-сервер). Такі комп'ютери відрізняються між собою, зокрема, встановленим програмним забезпеченням. Програми, які здійснюють запит, називають клієнтами, а які опрацьовують запит і надають відповідь - серверами. Між цими програмами має бути однозначна відповідність, вони повинні розуміти одна одну. Пара програм - для клієнта - та сервера - утворюють службу Інтернет.
Існують універсальні та спеціалізовані служби Інтернет. Спеціалізовані служби доступні вузькому колу користувачів і спеціалістів. Універсальні служби може використовувати кожний. Основне програмне забезпечення для роботи з універсальними службами входить до комплекту операційних систем. До основних служб належать:
•WWW або WEB-служба;
•електронна пошта (e-mail);•служба новин UseNet;
•служба пересилання файлів між комп'ютерами FTP;
•служба Gopher;
•служба Telnet;
•служба WAP.
Служба WWW (World Wide Web або WEB-служба) вважається найбільш популярною. Це система відображення та обміну інформацією. Вона надає доступ майже до всіх видів ресурсів мережі.
Електронна пошта (e-mail) дає змогу користувачам обмінюватись листами-повідомленнями. Одночасно з текстовими повідомленнями можна передавати файли в різних форматах: графіку, звук тощо.
Службу UseNet називають службою новин або телеконференцією. Принципи роботи служби новин схожі до роботи електронної пошти, однак у UseNet повідомлення направляються не конкретній людині, а так, щоб їх міг отримати кожний, хто виконає підписку на ті чи інші новини.
Адресація ресурсів Інтернет. Пересилання інформації в мережі здійснюється за принципом „запит - відповідь". За допомогою одного комп'ютера - клієнта - формують запит і звертаються до іншого комп'ютера - серверу - за потрібною інформацією. Запит містить адресу комп'ютера, на якому знаходиться потрібна інформація (її називають ресурсом), тобто шлях до ресурсу та адресу клієнта. Колись комп'ютерів, під'єднаних до Інтернет, було небагато, і кожний з них мав своє ім'я . в мережі. Ці імена записувались у спеціальні файли, які постійно розсилала серверам організація InterNIC (Network Information Center).
Коли кількість комп'ютерів досягла певної критичної межі, робота з такими файлами ускладнилася. Тому Інтернет вирішили умовно поділити на зони. Кожному комп'ютеру надали номер, який складається з чотирьох чисел, кожне з яких менше ніж 256. Числа розмежовані крапками. Такі адреси називаються IP-адресами. Ось приклади адрес:
124.178.65.12; 193.131.45.112; 193.101.48.96.29.
Кожна така адреса складається з двох частин. До першої частини можуть належати від одного до трьох чисел зліва. Ця частина визначає адресу мережі, до якої входить комп'ютер, і називається ідентифікатором мережі. До другої частини входить інша група чисел адреси. Вони визначають у певний проміжок часу конкретний комп'ютер у мережі і називаються ідентифікатором вузла.
Для адміністрування (керування) мережею така система адресації зручна, а ось для користувачів - ні. Не зручно постійно пам'ятати набори цифр, їх можна легко переплутати, крім того, вони можуть змінюватися. Тому поряд з IP-адресацією була введена інша система імен — доменна система. Вона дає змогу поставити у відповідність IP-адресі деяке ім'я, зручне користувачам. Для цього мережу умовно поділили на так звані домени (тематичні частини). Домени побудували так, щоб за назвами можна було визначити їхнє призначення, належність, форми обслуговування та фінансування. Так, спочатку в СІЛА були створені шість доменів: