ПАСКАЛЬ: БУФЕРИЗАЦІЯ ВВЕДЕННЯ-ВИВЕДЕННЯ

Якщо в кінці роботи з файлом не указати викликів flush чи close, то зміст внутрішнього буфера так і не потрапить у зовнішній буфер і у файл.

Приклад 2. Здається, наступна програма задає копіювання текстів:

program wrongcpy;

var f, g : text; c : char;

begin

assign(f, ...); assign(g, ...); reset(f); rewrite(g);

while not eof(f) do

begin read(f, c); write(g, c) end;

{тут не вистачає close(g) ! Хоча й close(f) не завадить...}

end.

Спробуйте цю програму запустити, і побачите, що якщо початковий файл – пісня, то файл-"копія" – теж пісня, але недоспівана. А все тому, що "кінець пісні" так і залишається у внутрішньому буфері.

Змінну під внутрішній буфер варто означати глобальною в програмі. Якщо означити та зв’ язати файлову змінну в програмі, а її внутрішній буфер означити у підпрограмі, то по закінченні виклику підпрограми файлова змінна буде доступною, а її буфер – ні. Спроба скидання з такого буфера по закінченні програми може призвести до непередбачених наслідків. Але якщо вся робота з файлом, від assign до close, описана в підпрограмі, то й буфер цілком природньо означити в ній же.

Приклад 3. Розглянемо програму з процедурою spoilbuf, тобто "зіпсувати буфер", за виклику якої змінюється буфер, що залишається в локальній пам’ яті після закінчення попередньої процедури fillbuf.

program foolish;

var f : text;

procedure fillbuf;

var buf : array[1..5]of char;

begin

settextbuf(f, buf); rewrite(f); write(f, 'abcdefgh');

end;

procedure spoilbuf;

begin end;

begin