Податкова система Франції

Ми вже мали нагоду торкатися викликаних податками драматичних історичних подій, які вплинули на формування державності в Англії та США. Не обійшли подібні події і Францію, де в 1648–1652 рр. розгорілася громадянська війна, котра ввійшла в історію під назвою Фронда. Безпосередньою причиною Фронди стали непопулярні фіскальні заходи уряду, зокрема запровадження обтяжливого податку на будинки•, що викликало незадоволення всіх верств населення. Придушення Фронди знаменувало перемогу королівського абсолютизму над опозиційним йому парламентом, відкривши шлях до необмеженого свавілля в сфері оподаткування. У Франції епохи абсолютизму набула широкого розповсюдження особливо зловредна відкупна система податків – передача на договірній основі справляння податків приватним особам, які в порядку передоплати вносили державі обумовлену суму доходу в обмін на право навпрямки збирати платежі з платників податків. Відкупник у ролі посередника між фіском і платником – мабуть найбільш лиховісна фігура в історії адміністрування податків. Оскільки умови податкових відкупів не підлягали законодавчій регламентації, відкрилися ідеальні можливості для казнокрадства і корупції. За оцінками сучасників, у XVIII ст. державі поступала лише половина (!) фактично зібраних податків, решта прилипала до рук відкупників. Сам король, його оточення, міністри і чиновники не гребували щедрими презентами відкупників. Лише Тюрго (1727–1781) відмовився від ганебної практики підношень генеральному контролеру (міністру) фінансів хабара в 100 тис. ліврів при щорічному укладенні відкупного контракту. (Дана сума складала 500 кг срібною монетою, що в сучасних світових цінах на срібло еквівалентно 100 тис. дол.).

Адам Сміт із гордістю писав, що у Великій Британії не було такої економічно руйнівної, фіскально марнотратної та дорогої системи справляння податків, бо тільки “ті, хто не надає значення крові народу порівняно з доходами правителя, можуть, мабуть, схвалювати такий спосіб стягування податків” [34, c.557]. Відкупники викликали такої сили народну ненависть, що всі вони були страчені під час Великої французької революції, а відкупна система скасована.

Ідеї та цілі революції були проголошені в знаменитій “Декларації прав людини і громадянина” (1789 р.). “Декларація” справила не минущий вплив на уми і донині залишається сучасною, вона стала гаслом демократичних і суспільних перетворень, у тому числі в сфері оподаткування, і не тільки в одній Франції. Як інакше розцінити статтю 14: “Всі громадяни мають право безпосередньо або через своїх представників установлювати необхідність податків, вільно на них погоджуватися, визначати призначення податків, їх кількість і суму, порядок використання, принципи і терміни оподаткування” [10, c.27]. Хіба Верховна Рада України через більш ніж два століття, після того як були написані ці слова, запропонувала щось інше? Подібні істини залишається тільки повторювати. Небезпідставно відомий письменник Андре Моруа (1885–1967) стверджував, що інші народи звикли віками слідкувати за вчинками і жестами Франції, подібно до того, як стародавній світ реагував на події в Греції.

Багато видатних учених-фінансистів і державних діячів, які внесли неоцінимий вклад у розвиток світової фінансової думки і фіскально-бюджетної практики, – французи за походженням. Назвемо лише про двох із них: Жана-Батиста Кольбера (1619–1683) і вже згаданого Анн Робер Жака Тюрго.

Кольбер на посаді міністра фінансів дещо полегшив тягар податків для бідних і жорстоко розправився з казнокрадами, а також проводив економічну політику, пізніше названу за його іменем (кольбертизм), по сприянню розвитку виробництва й експорту французьких товарів, зокрема, предметів розкоші: парфумів, шовку, гобеленів, дорогих меблів, посуду, вина, одежі, взуття і т. п. Наслідки такої політики відчуваються через віки, – адже Франція й донині залишається законодавицею моди і лідером по постачанню на світовий ринок парфумів, вишуканих вин та ін. Попри непопулярність Кольбера при житті, його діяльність відіграла національно значиму роль і може служити прикладом для державних діячів далеко за межами Франції й епохи Людовика XIV.

Через сто років протилежним чином діяв Тюрго, – якщо Кольбер був прихильником протекціонізму та регулювання промисловості й торгівлі з боку держави, то Тюрго заявив протест проти державного втручання держави в господарські процеси. Він проповідував політику економічного лібералізму за принципом “Laissez faire, laissez passer” (франц.): дайте спокій, не заважайте діяти, тобто мав на увазі, що держава лише шкодить своїм втручанням. Разом із тим Тюрго звернув увагу на проблему соціальної несправедливості в оподаткуванні. Він попереджав, що станові привілеї в формі податкового імунітету для дворян і духовенства руйнівні для державних фінансів і, крім того, справляють деморалізуючий вплив на суспільство. Пізніше багато хто з тих, хто не прислухався до остережень Тюрго, поплатилися життям під час революції.Суть наведених прикладів: діючи навіть із протилежних позицій, але керуючись національними інтересами, можна принести користь. Незалежно від епохи і переконань діяльність таких людей – взірець служіння своєму народу.

Сучасна Франція (Французька республіка) входить до клубу “Великої вісімки”, належить до групи високорозвинених держав Заходу. Від останніх національна податкова система вирізняється лише деякими, але помітними особливостями. По-перше, для Франції властиві високі соціальні податки – платежі та внески у фонди соціального призначення (більше 40% загальної суми обов’язкових платежів і податків у порівнянні з близько 30% в середньому по країнах Європейського Союзу). По-друге, структура французької податкової системи історично склалася таким чином, що фіскальне значення непрямого оподаткування (податків на споживання) у загальній сумі державних доходів перевищують долю прямих. Не випадково саме Франція – батьківщина податку на додану вартість. По-третє, в основі бюджетного процесу знаходиться принцип пріоритету ресурсів. На відміну від багатьох інших країн, це означає затвердження парламентом спочатку доходної частини бюджету, а потім видаткової. По-четверте, всупереч давній традиції централізованого управління з початку 80-х років уряд проводить політику децентралізації, що полягає в розширенні прав місцевих органів самоврядування і супроводиться відповідним перерозподілом податкових надходжень. По-п’яте, відповідно до вимог уніфікації податкових систем в рамках Європейського Союзу протягом останнього десятиліття спостерігається зниження ставок оподаткування з одночасним розширенням податкової бази за рахунок скасування пільг.