Податковий борг в Україні: причини виникнення та методи скорочення

Боржник, що погоджується з сумами боргу, однак не мав обігових коштів для його своєчасного погашення і опинився на порозі застосування заходів примусового стягнення, має право звернутися до поручителів і застосувати податкову поруку.

Якщо ж охарактеризовані засоби не підтвердили свою дієвість у конкретному випадку, то застосовуються заходи примусового стягнення податкового боргу. Найчастіше вони фактично спрямовані на забезпечення боргу активами платника.Першочерговим із таких заходів вважається передача майна та майнових прав платника у податкову заставу з метою їх збереження у власності боржника. Для узгодження платником операцій зі своїми активами з боку органу податкової служби призначається податковий керуючий. У випадку непогашення податкової заборгованості здійснюється продаж частини майна боржника. Однак окремі положення Закону „Про порядок погашення зобов’язань платників податків перед бюджетом та державними цільовими фондами” не дозволяють ефективно зорганізувати роботу з погашення податкового боргу. Так, у ньому міститься вимога про те, що активи платника звільняються з податкової застави з дня закінчення строку позовної давності щодо податкового боргу. Дане положення дозволяє окремим платникам ухилятися від виконання своїх фінансових зобов’язань перед державою. На нашу думку, це не є вадою лише податкового законодавства, оскільки терміни позовної давності визначаються й Цивільним кодексом. Але специфіка відносин оподаткування потребує окремого регулювання плину та закінчення відповідних термінів. Вважаємо, що доцільно передбачити, що у випадках, коли термін позовної давності збігає, з моменту прийняття рішення про податкову заставу плинність його припиняється до моменту звільнення активів із застави на підставі погашення податкового боргу чи прийняття відповідного рішення суду. При цьому доцільно встановити термін звернення податкового органу до суду, наприклад, не пізніше 20 днів із моменту прийняття рішення про податкову заставу. Дане положення завадило б уникненню окремими платниками погашення зобов’язань лише на підставі збігання терміну давності та браку часу на звернення до суду з боку податкової служби. У комплексі із запропонованими вище заходами щодо законодавчого передбачення вирахувань із заробітної плати та примусу праці засновників боржника, це дозволило б значно скоротити обсяги списання податкових боргів.

У випадках порушення платником правил відчуження майна, що перебуває у податковій заставі, від’їзду боржника фізичної особи за кордон, визнання платника неплатоспроможним за зобов’язаннями, іншими ніж податкові, відмови платника від проведення документальної перевірки (за наявності її законних підстав) або від допуску службовців фіскальних органів для проведення обстежень, відсутності у платника документів про державну реєстрацію суб’єкта підприємницької діяльності, постановку на податковий облік, необхідних ліцензій, патентів, сертифікатів може бути застосовано адміністративний арешт активів. Він передбачає заборону вчиняти будь-які операції зі своїми активами (крім спрямованих на підтримання належного стану, охорону, забезпечення збереження). Розрізняють повний та умовний арешт активів. Повним встановлюється виключна заборона на реалізацію прав розпорядження та користування активами (можливо навіть з їх вилученням). За умовного ж арешту платник повинен отримати попередній дозвіл керівника податкового органу на здійснення операцій з активами, що надається на підставі висновку податкового керуючого. Законодавством знову ж таки досить чітко регламентовано порядок застосування арешту активів, функції виконавців рішень, порядок зупинення арешту.

Однак проведений нами аналіз нормативних актів показує, що як при застосуванні податкової застави, так і при податковому арешті неоптимальними є повноваження податкових керуючих. Законом „Про порядок погашення зобов’язань платників податків перед бюджетом та державними цільовими фондами” лише передбачено, що правила призначення, звільнення, а також компетенцію податкового керуючого визначає центральний податковий орган. На підставі цієї норми визначена компетенція податкових керуючих, що, на нашу думку, є досить широкою і мала б належати не одній особі, а, наприклад, спеціальній раді. Одноосібні висновки щодо звільнення окремих видів активів з-під податкової застави, видання приписів про заборону здійснення операцій з активами, визначення складу активів, що підлягають продажу, прийняття рішень про продаж майнових комплексів створюють умови для можливої участі окремих співробітників фіскальних органів у здійсненні корупційних схем. Хоча окремі зазначені рішення в кінцевому рахунку затверджуються керівництвом податкової інспекції, та все ж основу їх складає обґрунтування, що виражає думку (інколи досить суб’єктивну) однієї особи – податкового керуючого. Таким чином, можливе виникнення ситуацій, за яких вчасне і повне погашення податкового боргу (чи навпаки – дотримання окремих прав платника) не знаходитиме логічної реалізації. Вихід вбачаємо у законодавчому передбаченні створення ради податкового нагляду із залученням представників громадськості. Цьому органу доцільно було б передати згадані вище функції податкових керуючих. Залучення ж представників громадськості дозволило б реально впровадити принципи громадського контролю за діяльністю фіскальних організацій та окремих їхніх співробітників.Податкові органи, упевнившись у безнадійності податкової заборгованості, як крайній захід можуть зініціювати процедуру банкрутства боржника. Формально звернення з відповідною заявою до суду можливе у випадку, коли борг платника перевищує 300 мінімальних заробітних плат, термін його виникнення понад 3 місяці і строк давності не минув. У випадку, коли процедура банкрутства розпочата з ініціативи самого боржника чи інших його кредиторів, податкова служба виступає заявником кредиторських вимог.