Скоропадський Павло Петрович

Павло Петрович Скоропадський народився 3 травня 1873 року у Вісбадені в сім’ї повітового предводителя дворянства. Походив із славетного українського козацько-шляхетського роду, пов’язаного з родинами Апостолів, Бутовичів, Гамаліїв, Дуніних-Борковських, Кочубеїв, Миклашевських, Милорадовичів, Полуботків, Розумовських. Дитячі роки Павло Скоропадський провів у родинному маєтку в Тростянці на Полтавщині. Зростав серед книжок, старовинних портретів своїх пращурів, козацьких старшин, полковників, гетьмана Івана Скоропадського, Павла Полуботка, Данила Апостола, предметів української старовини, пов’язаних з козацьким минулим його роду. 1886 року Павло Скоропадський вступає до Петербурзького Пажеського корпусу, 1893 року закінчує його в чині корнета й стає командиром ескадрону кавалергардського полку. 1895 року стає полковим ад’ютантом цього полку, а 1895 року — поручиком. З квітня 1904 року Скоропадський бере участь у російсько-японській війні 1904—1905 років. Восени 1904 р. його призначають командиром сотні 2-го Читинського козачого полку Забайкальського козачого війська, згодом — ад’ютантом командувача російськими військами на Далекому Сході генерала Ліневича. Під час війни Скоропадського нагороджено Георгіївською зброєю та багатьма орденами. У грудні 1905 року імператор Микола II призначив Скоропадського своїм флігель-ад’ютантом і водночас командиром 20-го драгунського полку. У 1912 році йому було присвоєно звання генерал-майора імператорського полку. Під час другої світової війни Скоропадський командував кавалерійською дивізією. 22 січня 1922 року призначений командиром 34-го корпусу, що стояв на території України. У травні 1917 року в Києві відбувся І Всеукраїнський військовий з’їзд, який прийняв рішення про створення української національної армії. У серпні 1917 року 34-й корпус перетворено на 1-й Український. У жовтні 1917 року Скоропадського на з’їзді вільного козацтва делегати від п’яти українських губерній і Кубані обирають отаманом Вільного козацтва. Після більшовицького перевороту в листопаді 1917 року Скоропадський зайняв позицію Центральної Ради і брав участь в організації оборони України від наступу більшовицьких військ під командуванням Є. Бош. Наприкінці року через незгоди з Секретаріатом Центральної Ради пішов у відставку. У січні 1918 року більшовики зайняли Київ, і Скоропадський переховується від арешту. У березні 1918 року Центральна Рада повернулася у Київ. Скоропадський, незгодний з соціалістичним напрямком дій керівництва Центральної Ради, організовує опозиційну «Українську Народну Громаду» і за погодженням з Німеччиною, з якою Центральна Рада вступила в союз, здійснив переворот 29 квітня 1918 року. 29 квітня 1918 року Всеукраїнський з’їзд хліборобів проголосив Скоропадського гетьманом України і утворив Українську державу на чолі з ним, ліквідувавши Українську Народну Республіку. За час правління Скоропадський прагнув зміцнити українську державність, запроваджував українські державні, культурні та наукові установи, вводив українську атрибутику, символіку. Водночас йому не вдалося подолати більшовицьку агітацію та опозиційні настрої в суспільстві, викликані автократичними методами правління гетьманської влади й невирішеністю аграрного питання. 14 листопада 1918 року, намагаючись зберегти владу, гетьман проголосив федерацію Української держави з майбутньою небільшовицькою Росією, що стало приводом до антигетьманського повстання 13 грудня, і в Києві було проголошено Директорію. Після повстання Скоропадський перебрався до Берліна, потім до Швейцарії, пізніше оселився у м. Ванзее поблизу Берліна. 1929 року бере участь в організації разом з В.Липинським «Українського союзу хліборобів-державників», пізніше —«Союзу гетьманців-державників». 1925 року засновує при Берлінському університеті Український науковий інститут. Під час другої світової війни Скоропадський відстоює інтереси українців перед німецькою владою. Допоміг звільненню з німецьких концтаборів С.Бандери, А.Мельника, Я.Стецька, А.Левицького та ін. Наприкінці життя намагався згуртувати українські сили в діаспорі навколо «Союзу гетьманців-державни-ків». 16 квітня 1945 року під час бомбардування станції Платлінг поблизу Мюнхена був смертельно поранений і помер 26 квітня в шпиталі монастиря Меттен. Похований у місті Оберсдорфі в родинному склепі Скоропадських. У день повалення Центральної Ради, 29 квітня 1918 року, Павло Скоропадський оголосив «Грамоту до всього українського народу». В ній говорилося, що, незважаючи на підтримку Німеччини та інших центральних держав, надїї на встановлення порядку і економічну відбудову не виправдалися, і далі проливається кров, чиняться грабунки й анархія, посилюється розруха й безробіття. Нова катастрофа насувається через неспроможність Центральної Ради, Генерального Секретаріату і Ради народних міністрів та їх місцевих органів до державного будівництва. «Як вірний син України, — звертався до народу Скоропадський, — я вирішив узяти на себе тимчасово всю повноту влади. Цією грамотою я оголошую себе Гетьманом усієї України». Замість розпущеної Центральної Ради гетьман оголосив про встановлення Української держави, яка грунтувалася на поєднанні монархічних, республіканських та диктаторських засад. Всі постанови і розпорядження урядів Центральної Ради та Тимчасового уряду Росії скасовувалися. Приватна власність оголошувалася фундаментом культури і цивілізації і відроджувалася повною мірою. Встановлювалася повна свобода купівлі-продажу землі. Підданим держави гарантувалися громадянські права та приватна власність. Відкривався простір торгівлі, приватному підприємництву та ініціативі. Гетьман обіцяв народу відновити порядок у державі, встановити законність, підтримувати авторитет влади, «не спиняючись ні перед якими крайніми мірами». Гетьман підписав також «Закони про тимчасовий державний устрій України». Скасувавши запроваджені Центральною Радою націоналізацію великих маєтків та культурну автономію, гетьманський уряд ввів окрему категорію громадян-козаків, заможних селян, сподіваючись, що вони стануть соціальною опорою нової влади. Водночас гетьман прибрав собі великі повноваження: самому видавати закони, призначати кабінет міністрів, керувати зовнішньою політикою та військовими справами й бути верховним суддею. Щоправда, в Україні правила фактично окупаційна німецька влада, яка була зацікавлена у встановленні порядку хіба що задля того, щоб вивезти з України належні їй за угодою промислові та сільськогосподарські ресурси. Проте гетьманові вдалося за кілька місяців відновити дійовий адміністративний апарат у центрі та в провінціях, почати формувати діючу армію та поліцію. Уряд Скоропадського встановив дипломатичні стосунки з 12 країнами, у той час як Центральна Рада — лише з трьома. Гетьманський уряд, розуміючи значення культури у будуванні держави, створив цілу систему нових освітніх закладів та реорганізував систему навчання в старих. Для початкових шкіл було випущено кілька мільйонів примірників підручників українською мовою, в більшості шкіл запроваджено викладання українською мовою. Було відкрито близько 150 нових україномовних гімназій, зокрема й у сільських районах. У Києві та Кам’янці-Подільському відкрито два нових університети. Було засновано національний архів та національну бібліотеку. 24 листопада 1918 року відбулася історична подія — відкриття Української Академії наук, президентом якої став В.І.Вернадський, а неодмінним секретарем А.Ю.Кримський. Водночас гетьман своїми різкими діями проти опозиції, залежністю від німців і залученням до державного управління великої кількості представників російської царської верхівки та членів російської партії кадетів поступово викликав опозиційний рух, підсилений рядом непопулярних заходів в економіці, зокрема так званими «каральними експедиціями» на селян, які відібрали раніше землю у поміщиків. В уряд Скоропадського відмовлялися йти відомі українські діячі, дорікаючи йому за зв’язки з Росією і за те, що він зібрав навколо себе багатьох неприхильних до української державності діячів. Опозиційні до уряду Скоропадського сили об’єдналися в Український Народний Державний Союз, головою якого було оголошено А.Ніковського, згодом — В.Винниченка. Пізніше проти гетьмана та його курсу виступив Всеукраїнський земський союз на чолі з С.Петлюрою. Проти союзників Скоропадського — німців у багатьох районах України почали вибухати повстання. Скористатися смутою вирішили й більшовики України, які на початку серпня підняли повстання, але зазнали поразки від військ Скоропадського. Критика гетьманського уряду та самого гетьмана набула таких великих масштабів, що Скоропадський змушений був заборонити діяльність опозиції, а Винниченка та Петлюру заарештувати. Водночас він здійснив реорганізацію уряду і ввів до його складу О.Лотоцького, М.Славінського та П.Стебницького із складу опозиції. Бачачи, що під натиском опозиції його уряд ось-ось упаде, 14 листопада Скоропадський наважився піти на останній крок, який, власне й вирішив його остаточну долю. Він призначив новий кабінет майже із самих російських монархістів і проголосив Акт федерації, за яким зобов’язувався об’єднати Україну з майбутньою небільшовицькою російською державою. Того ж дня опозиція утворила альтернативний уряд — Директорію на чолі з Винниченком та Петлюрою, яка відкрито виступила проти гетьмана. На боці Директорії сформувалося 60-тисячне військо та січові стрільці під командуванням Є. Коновальця, які перейшли від гетьмана. 21 листопада повсталі оточили Київ, а 14 грудня після переговорів німці, забравши з собою Скоропадського, залишили Київ. Того ж дня військо Директорії увійшло в Київ, було відновлено Українську Народну Республіку. Головною помилкою Скоропадського була спроба його уряду відновити стабільність у державі шляхом залучення до державного будівництва старої російської чиновницької бюрократії та військової еліти. Але ще більшою помилкою гетьмана було скасування ним самостійності Української держави та порушення прав і свобод народу. Павло Скоропадський марно намагався в умовах того часу поєднати традиції козаччини з консервативним поміщицько-монархічним устроєм. Тобто він приніс інтереси народу в жертву інтересам держави. У національному питанні, незважаючи на великі досягнення, зокрема українізацію освіти, науки й культури, він через москвофільські настрої в державному апараті також не мав підтримки. Проте, як зазначав В.Липинський, Гетьманщина зуміла залучити на підтримку ідей української державності представників значної верстви русифікованих українців та соціально-економічну верхівку України. Крім того, досягнення Української держави часу Гетьманщини в галузі культурного будівництва було продовжено у наступні, 20—30-ті роки, у період українського відродження, аж до часів репресій, коли ці досягнення було знищено. Велика національна катастрофа 1919—1920 років, гіркий жаль за невикористаними можливостями, за втраченою самостійністю ще більше зміцнили українське національне почуття, а ідеї самостійності незалежної Української держави стали ідеалом і життєвим заповітом для наступних поколінь.** Незважаючи на мою службу в Петрограді, я постійно займався історією Малоросії, завжди пристрасно любив Україну не лише як країну з щедрими полями, з чудовим кліматом, але і з славним історичним минулим, з людьми, ідеологія котрих відрізняється від московської. /**П.Скоропадський.**/