Улас Самчук
Але й сокирою Корній рубав соціалізм, пролетаріат, які винищили рід Пе-репутьків, знищили господарство, повиганяли з рідної домівки, які знищили мі-льйони українських родин. Убивши сина-відступника – одного з винуватців на-ціональної трагедії, – Корній водночас виявляє турботу про вмираючу дружину Марію, віддаючи їй те, що лишилося від недоїденого дохлого зайця, піклується про Надію, не знаючи, що збожеволіла і ошаліла від голоду дочка наклала на себе руки, задушив перед тим своє дитя.
Близький до В. Стефаника як неабиякий майстер психологічного письма, Улас Самчук вдається до глибокого аналізу внутрішнього стану персонажів, які опиняються в екстремальних ситуаціях. Так, переконаний, що він повинен по-карати сина-нелюда і розуміючи, що сам помре з голоду, Корній виявляє остан-ню увагу свою до дружини, розчулюється до рідного пса, на якого не звелася рука і з котрим збирається вмерти разом десь у полі.
З вуст Корнія – колись легковажного, навіть бездушного матроса, якому людяність і порядність повернула чесна праця, злітає осуд злочинної системи, що нищила в селянинові господаря, руйнувала одвічний нерозривний зв’язок його з землею: “І який же я гріх робив, коли у мене з двох десятин повстало дванадцять? Коли у мене з одної корови стало шість... Коли з десяти родючих дерев виросло двісті? Який це був, розумна людино, гріх і пощо взивати мене сволотою, кулаком? ...
... Щоб я, що цілий вік лив піт, що витворив стільки хліба, яким можна прокормити цілу державу, йшов до отої комуни і там щовечора наставляв ста-речу руку, щоб мені який-небудь Янкель давав кусень глевкого, з посліду хлі-ба? О ні! Ото вже ні!”
Але обрубаний родовий корінь, опоганена земля, пішов у світи на поги-бель Корній, не стало Маріїних дітей, вмирає й вона сама, мати роду людсько-го. І все ж, попри трагедійний пафос, у творі бринять життєстверджуючі моти-ви, мотиви незнищенності пам’яті народної, торжества добра над злом. Десь живе єдина гілка Маріїного роду: її і Корніїв найстарший син Демко, потрапи-вши у війну до німецького полону, пустив там коріння на чужій землі. Воскре-снуть у людській пам’яті й невинно убієнні.
Символічне видіння бачить вмираюча Марія, а поруч – Гната, її колишньо-го, зрадженого нею чоловіка:
“Марія розплющила очі, дивиться назустріч сонцю, вийняла суху кістляву руку і простягнула її далеко від себе.
– Сонце! – каже вона.– Сонце! Дивися, Гнате, яке сонце. Бачив ти коли та-ке сонце?..
Кінчики проміння опалюють сухі жили руки, б’ють у запалі очі, підбарв-люють срібло волосся. Марія не жмурить очей. Дивиться рівно і широко. Гнат мовчки сидить, і в душі його воскресають мертві з гробів, встають з домовини люди, далекі, забуті, розкидані по всій землі. Встають і співають радісні пісні. Гнат усміхається...”
Якщо Улас Самчук, змальовуючи життя українського села впродовж кіль-кох десятиліть, аналізує передусім витоки великої народної трагедії 1933 року, то Василь Барка у своєму романі “Жовтий князь” (1963), художньо узагальню-ючи документальний матеріал страшного злочину тоталітаризму, подає безліч жахливих картин цього Апокліпсису, через окремі людські долі, вчинки, мора-льну позицію персонажів відтворює цілий народ в певній історичній конкрети-ці. Твір В. Барки просто-таки пересичений страшними фактами, подіями – реа-ліями чорного лихоліття. Трагедія 1933-го осмислюється письменником через біблійне пророцтво як результат запрограмованого геноциду, що його здійсню-вала партія більшовиків та її вожді, які асоціюються з фатальним диявольським знаком “666”. Звір із цим знаком постає з розповідей подорожнього в жовтому одязі – так через увесь роман проходить символічний образ Жовтого князя, що несе смерть, горе, страждання, суцільне нищення й руйнацію, спустошує не тільки землю, а й душі людські: “Всіх супротивних йому, але вірних Христу, викликатимуть і вигризатимуть з ниви життя, вбиватимуть, як чужих птахів – огнем, залізом, голодом; подібно тепер робиться. Погіршає люто при останньо-му звірі ... Скибки хліба не дадуть, коли не покажеться знак на лобі і на долоні, кладений від князя, що при дияволі ходить”.
У романі докладно змальовуються діяння більшовицьких опричників, які, запопадливо вислужуючись перед вищими ешелонами влади та їхніми сатрапа-ми в Україні, забирали в селянських багатодітних сімей останні крихти, свідомо прирікаючи дітей на мученицьку смерть.
А ось картинка з вищими партійними чиновниками: