Вячеслав Чорновіл

Репресії лише посилювали в ньому силу опору: звільнення з роботи прискорило працю над документальним дослідженням "Правосуддя чи рецидиви терору?" (травень 1966 року). Це був, мабуть, один із найсміливіших зразків тогочасної української політичної публіцистики. Наступний вирок у листопаді 1967 року — жорстокіший: 3 роки ув´язнення в таборах суворого режиму. Причиною і цього разу виявилася журналістика: Вячеслав Чорновіл уклав документальну збірку "Лихо з розуму" (Портрети двадцяти "злочинців"), де подав матеріали про арештованих у 1965 році шістдесятників. Після того, як книжку було надруковано за кордоном, міжнародна громадськість піднесла голос на захист ув’язнених, і брежнєвські холуї змушені були на це зважати. Отож дехто з тоді арештованих завдячує Чорноволові життям.

За свої книжки Чорновіл став лауреатом премії для кращих журналістів світу, що боронять права людини; а від Радянського Союзу отримав нове тюремне ув´язнення.Після звільнення 1969 року з великими труднощами вдалося влаштуватися на роботу. З 1970 року Вячеслав Чорновіл працював спостерігачем метеостанції в Закарпатті, землекопом археологічної експедиції в Одеській області, вагарем на станції Скнилів у Львові.

1970 року Чорновіл починає випуск підпільного журналу "Український вісник”, в якому друкує матеріали самвидаву, хроніку українського національного спротиву. Він — його організатор, редактор і видавець. Під час відомої страхітної загальноукраїнської "зачистки" 1972 року його арештовують знову — попереду суд і вирок: 6 років таборів і три роки заслання. Це знову суд над журналістом, суд над Словом: Мордовія, Якутія, Чаппанда, боротьба за статус політв´язня, підпільна публіцистика й новий, ще потужніший виток спротиву.

Відбував термін у мордовських таборах для політв’язнів ЖХ-385/17-А (с. Озерне) і ЖХ 385/3 (с. Барашево). В. Чорновіл був організатором і учасником численних акцій протесту, голодовок, виснажливої боротьби за статус політв’язня. Понад половину терміну провів у ШІЗО (штрафний ізолятор) і ПКТ (приміщення камерного типу). “Зеківський генерал” — так назвав нарис про нього письменник Михайло Хейфец. Разом з Борисом Пенсоном Вячеслав Чорновіл написав книгу “Хроніка таборових буднів” (1975), яку було нелегально передано з табору за кордон і опубліковано 1976 року у журналі “Сучасність”.

На початку 1978 року був відправлений етапом на заслання в с. Чаппанду (Якутія), де працював чорноробом у радгоспі, пізніше в Нюрбі — постачальником. Там написав брошуру про боротьбу за статус політв’язня в таборах (1977—1978) під назвою “Тільки один рік”. Від рукопису, переданого за кордон, відновлено тільки фрагменти. 1978 року прийнятий до міжнародного Пен-клубу. 22 травня 1979 року Чорновіл став членом Української гельсінської групи.

У квітні 1980 року знову заарештований на засланні за сфабрикованим звинуваченням (фактично — за опозиційні виступи та за участь у Гельсінській групі). Тримав 120-денну голодовку протесту. В останньому слові на суді Вячеслав Чорновіл звинуватив КДБ і міліцію у фальсифікації та закликав суд не брати участі в змові. Був засуджений на п’ять років позбавлення волі. 1983 року звільнений за протестом прокурора Якутії без права виїзду в Україну. Працював кочегаром на заводі будівельних матеріалів у місті Покровську.

У травні 1985 року Вячеслав Чорновіл повернувся в Україну. Зміг улаштуватися на роботу у Львові тільки кочегаром у Міськрембудтресті та школі-інтернаті. Відновив активну політичну діяльність. Восени 1988 року разом з М. Горинем дав інтерв’ю закордонній журналістці Марті Коломієць, у зв’язку з чим влада розгорнула кампанію за видворення їх з СРСР. Чорновіл і Горинь звернулися до урядів усіх держав, щоб їх не приймала жодна країна. Тоді ж звільнений з роботи з політичних мотивів.

Улітку 1987 року В. Чорновіл відновив видання “Українського вісника”, редактором та автором якого був протягом двох років.

11 березня 1988 року з М. Горинем і З. Красівським підписав Звернення до української та світової громадськості про відновлення діяльності УГГ. Цього ж року ініціював створення Української гельсінської спілки (УГС), яку від початку задумав як політичну партію. Був її співголовою, а також співавтором програмних документів, зокрема “Декларації принципів Української гельсінської спілки”, яку оприлюднив 7 липня 1988 року на 50-тисячному мітингу у Львові. УГС стала першою в Україні відкритою опозиційною КПРС організацією партійного типу. Вячеслав Чорновіл був одним з трьох робочих секретарів, потім членом виконкому УГС, очолював пресову службу — написав і відредагував понад сто листів прес-служби УГС, які оперативно, у день виходу, передавалися по радіо “Свобода”, а також розповсюджувалися самвидавом.

Від часу створення (8—10 вересня 1989 року) Народного Руху України (НРУ) — член Руху та його Великої Ради, з березня 1992 — співголова, а з грудня 1992 року — голова НРУ. Ось як про цей час згадував сам Вячеслав Чорновіл:«Ідея створення Руху виникла спонтанно, вона йшла знизу. Прийшов час "розвалу імперії", так званої перебудови. Він закликав низи до дії, а серед інтелігенції, колишніх політв´язнів, політичних діячів виявилися люди, які вирішили очолити цей рух. Я пригадую, як 17 вересня 1989 року ми вивели на вулиці Львова 200—250 тис. осіб. Це була природна потреба різко змінити ситуацію, яка на цей момент склалася в країні: ішло розвалення комуністичної системи, дуже активізувалися народні маси, і це треба було оформити. Перша спроба створити у Львові "Демократичний фронт сприяння перебудові" була літом 1988 року, але нас тоді розігнали собаками й ОМОНом. Наприкінці 1988 року, зайнявши національно-патріотичні позиції, нашу ідею підтримала більшість членів Спілки письменників України. Завдяки цьому нам легше було захищатися від свавілля влади. Ми змогли виголосити програмні положення НРУ. Почалося інтенсивне зростання організацій Народного Руху в областях. У вересні 1989 року відбулися установчі збори НРУ. 1993 року НРУ був перереєстрований на політичну партію, бо, будучи громадсько-політичною організацією, ми не могли брати участь у виборах.»