І.П. Котляревський – автор першого драматичного твору в українській літературі. (Наталка Полтавка)
Петро,— носій кращих рис народного характеру: він самовідданий у почутті, щирий, чесний. Засвідчуючи ці риси вдачі персонажа, перипетії твору, однак, виявляють і брак цільності його вдачі, відсутність зосередження мо¬ральних зусиль на меті — того, що уповні притаманне Наталці, Петро, довідавшись, що Наталка заручена, передовсім готовий віддати їй зароблені гроші на посаг,— замість подбати про долю Наталки і свою. У відступі його від На¬талки слід убачати, проте, не слабкість почуття до коханої дівчини, а слабкість духовної позиції і, врешті, саможертовність героя. Образ Петра являє той тип людини, яка віддана своєму життєвому ідеалові, благородна у своїх вчинках і завжди готова поступитися власними інтересами заради блага ближнього.Своєрідною антитезою образу Петра в п'єсі є образ Миколи. Микола— «сирота без роду, без племені»; людина самотня, він займає незалежну позицію. Злидні не пригнітили ні його, ні його почуттів. Сповнений глибокого розуміння життя, Микола почасти спростовує свою само¬характеристику, в якій твердить, що нема в нього «тала¬ну» — долі. Доля героя промовляє через його розважли¬вість, розум, готовність прийти людині на допомогу, жагу до визволення з наймитської неволі.
Для Миколи повноцінне життя і воля — поняття нероз¬дільні, тому над усе він прагне здобути незалежність і свободу — бодай у лавах Чорноморського козацького вій¬ська.
Наміри у Миколи значиміші, ніж у Петра: він не обме¬жується лише побутом, тому активно втручається у жит¬тєві перипетії, уміє на відміну від Петра, який стає безпорадним у скрутних ситуаціях, що вимагають рішучих вольових дій, мудро залагодити складну справу, активно включитися у пошук правди, справедливості. Мрія про валю — ось що піднімає Миколу над побутовими конфлік¬тами п'єси.
Водночас, за світоглядною позицією просвітителя-авто¬ра, Микола є носієм авторських поглядів, уособленням ро¬зумного начала в житті,— тому цей образ ототожнюється з усіма найкращими рисами людини: волелюбством, потя¬гом до вияву непокори, прагненням служити людям.
Портрети позитивних персонажів твору завершуються образом Терпилихи. Терпилиха — бо терпляче долала не¬злагоди життя. Утім, посильно змагаючись із життєвими труднощами, вона почасти зневірилась у тому, що зможе самотужки виборсатись із нестатків, тому шукає, як зара¬дити становищу у найрадикальнішому засобі – в одружен¬ні доньки з заможною людиною. Терпилиха далека від ро¬зуміння того, що, приневолюючи Наталку вийти заміж за багатого возного, штовхає її у те замкнене коло, в ту безвихідь, у якій сама не зазнала щастя. Але, зрештою, мати знаходить сили перемогти обставини, зрозуміти свою дочку, благословити дітей на шлюб. Образом Терпилихи Котляревський започатковує галерею постатей матері-селян¬ки в українській літературі.
Тільки мимохіть згадує І. Котляревський у п'єсі справ¬жнє ім'я возного — Тетерваковський, однак він залишає¬ться для нас тільки возним — тобто безіменною особою, яку представляє назва його посади, до того ж — уведеної дуже давно, ще за Литовського статуту; ця посада вже зжила себе й існує тільки завдяки наполегливості й дома¬ганням тих, хто правдами-неправдами зазіхає на дворян¬ські привілеї.
Возний – за посадою своєю – повинен обґрунтовувати походження панів від шляхти й козацької старшини. У цій справі він промишляв чимало часу, а що послуги панам творив не задарма, то і має змогу жити заможно і так наловчився у крутійстві та шахрайстві, що може кого зав¬годно ошукати. При тім він “хапун такий, що і в рідного батька злупить”.
Дрібний чиновник, який «помазався паном», вважає, що нажите майно дає йому право зажити собі в охоту. Для відчуття повноти життя він вирішує одружитися і, озира¬ючись при тій потребі довкола себе, не міг не запримітити Наталки.
Чому саме Наталка? Чи і сам він не бачить тих «пол¬тавських панночок», на яких киває у розмові з ним дівчи¬на? Звісно, Наталка молода, вродлива — це так, проте досвідчений возний помітив у ній і ту красу, якої бракує «полтавським панночкам»: Наталка працелюбна, скромна, мудра, слухняна. Дарма, що вона проста селянка, що з того, що батько її прогайнував усе майно, не залишивши дочці посагу. Возний також із простого люду, хоч і, хизую¬чись, усіляко маскує своє походження та видає себе за неабищо: «Уязвленноє частореченною любовію серце... не взираєть ні на породу, ні на літа, ні на состояніе. ОНАЯ любов все — тее-то як його — ровняєть».
Просторікування возного про «любов», яка все «ровняеть» — позірні, нещирі, побудовані на розрахунку. Його вовче єство, що проглядає навіть при освідченні Наталці («Люблю тя дівицю, Как жадний волк младую ягницю»), поступово, дедалі виразніше визначається в усьому ладі його життя, видаючи його як хижака, який втратив своє обличчя, зробився ніким: ні те, ні се.
Що ж означає такий раптовий поворот у поведінці воз¬ного наприкінці твору, адже возний, з огляду на почуття Наталки до Петра, відступається від своїх прав на заручену з ним дівчину і дає їй змогу одружитися з коханим. Возний свій цей вчинок пояснює так: «Я — возний і при¬знаюсь, что от рожденія моєго расположен к добрим ділам; но, за недосужностію по должності і за другими клопота¬ми, доселі ні одного не зділал».