Творчість Євгена Плужника

„Хлип... хлип...

Дайте мені на хліб!

Кормителі!

Хай царствують ваші родителі

Вічно,

А я денно і нічно

За них

Хлип... хлип...

Дайте мені на хліб...

Не минайте!

Темний я зболю – не бачу.

Радість останню трачу.

Чуєте: плачу –

Хлип...

Хлип...

Дайте мені на хліб!..”

Ось воно – головне, що мучило Плужника усе його коротке життя: самотність, якої він так і не зміг позбутися, оте гостре відчуття відчудження між людьми, що назване Сартром екзистенціалізмом. Романтик Плужник завжди йшов у парі з Плужником-скептиком. Як він не запевняє інших у жертовності власного болю, проте сам не дуже вірить у те, нагорода за нього – грядуща благодать. Є втіха стражданням. Схильний до неї й Плужник: „О болю! Ти днів моїх радосте!” він так часто вживає це слово, що сприймається воно як заклинання. А щодо віри, то тут поет висловлюється з категоричністю полемічного запаху: „Вірю – сльоза одинока каліки Важить більше, ніж промови, баланси і тисячі віршів і драм!”Рильський недооцінив другої поеми Плужника „Канів”. Хоча, з усіх міркувань, мав би зустріти її прихильно. В ній Плужник чи не найближчий до неокласиків, і якщо йому не вистачало парнаської строгості деяких з них, то в плані версифікації він міг би з ними і позмагатися.

„Канів” – річ значуща за змістом і блискуча здобутками формальними. В ній Плужник являє таку владу над словом, що не раз стискалося від жалю серце – ніким не замінити в поезії цієї совісної, до останнього ґудзика розстебнутої на вітрах віку душі. Втрата Плужника – одна з найбільших втрат багатостраждальної культури нашої. Думати про це важко. Додати до цього нічого.

У „Каневі” Плужник сказав про себе чи не найбільше. Але сказав і про нас. Переходова доба спонукала до несуєтних роздумів. Вдивляючись у день грядущий, вітаючи прихід його, поет ще пильніше озирався, хворобливо усвідомлюючи неминучість кровоносних розривів:

„Бо голос став неголосний