Художня своєрідність образу селянина в малій прозі Леся Мартовича

Суперечка селян за землю розкрита в оповіданні “За межу”, в якому автор змальовує образи селян Грицька та Йванихи. Темних, затурканих, жадоба до землі яких зробила сварливими та егоїстичними, призвела до ворожнечі.

Вражає жах становища селян і в оповіданні “Мужицька смерть”. Помирає людина. Свідки конання Гриця Баната намагаються розрадити його своїм, мужицьким, способом. Кожний розповідає про свої біди, бо “все легше, як видиться чоловіка нещасливішого від себе”.

Доведена до відчаю Грициха приповідала:

“...Піду я з дітьми попід чужі плоти. Заберуть чужі люди мою працю. Цілий вік свій я гарувала, вночі не досипала, робила тяжко, як та худобина, та й не собі, не собі”.

За словами Семенихи “християнин приходить на світ аби бідувати”.

Не менш жахливими є судження Процихи: “... Бідно діється, так бідно, що прийдеться з голоду помирати. Але християнин живе надією: пручає біду, як може... Християнин гарує ціле життя. Отак цілий тиждень, як віл у плузі. А все: коби здоров’я, то якось перебудеться”.

Навіть Гриць, умираючи, мріє про те, що як би хотілося вмерти, як люди. Зібрати сусідів, родину і “зарядити своїм “маєством, бо я його з собою у гріб не заберу”.

І в мріях роздає своє майно. Уділяє дітям, при цьому даючи настанови, як мають жити, хто доглядатиме матір, кому яка пайка, і що по смерті говоритимуть сусіди.

Та померти так, як люди, Гриць не міг. Мало того, жив не як люди, позбавлений можливості лікування тепер, та й догляду не мав, який мав бути за смертельно хворою людиною в останні дні, він і померти не міг, як люди. Бо засобів на прожиття родині не залишив, а втратив останнє, що мав. Борг у лихваря зріс вдвоє. Повернути його Гриць не міг. Лихвар уже посягає на “помірочок”, котрий годує всю Грицеву родину. Як і за що мають його похоронити, це мучило його більше, ніж хвороби чи смерть.

“А звідки ж я ще тобі на похорон візьму, за що тебе поховаю? За свої сльози?”, - голосила над живим ще чоловіком Грициха.

У цих словах жахлива правда мужицького життя і смерті. Жінка, як і Гриць прекрасно знає, що чоловік “хоть би подужав, то нічого не порадив би”. Тому вибух жалю і гніву, обурення й докору адресуються не Грицеві, а австро-угорському урядові з його законами, які “за бідними людьми, за каліками не обстають”.

Кожен з героїв говорить про своє горе, яке вливається в загальний багатоголосий хор. Пригноблені соціальним ладом, знеможені податками і підневільною працею, доведені до відчаю і смерті, вони мусили врешті-решт почати усвідомлювати себе соціально.Лесь Мартович утверджує в душах своїх героїв високі людські ідеали, витравляє все рабське, егоїстичне, низьке. Господарем має бути на землі той, хто працює, а не злодій і розбійник.

Два світи – пана і селянина – зображує Лесь Мартович в оповіданні “Зле діло”, показавши перевагу морального права селянина-трудівника над правом конституційним, урядовим, що не враховує народних традицій, нехтує розумом простої людини.

Петро купив у Семена шмат поля без відома і згоди його жінки. Згідно з “мужицьким правом”, поле Семена “непродажне”, бо повинно перейти в спадщину його чотирьом дітям. А суд визнає, що поле Петро купив законно. Жінка Семена, Олена, протиставляє доводам суду “хлопське право”: “Я маю з ним четверо дрібних дітей. Що їм із тата, з мами, як лишаться без грунту?” За мужицьким звичаєм” купувати “непродажний грунт” – “зле діло”. І Олена таки вплинула на сумління Петра – той відчув, що зробив кривду своєму сусідові, порушив норми людських взаємовідносин. Семен віддає Петрові гроші, отримані за продану землю, що знову переходить до свого господаря. Самі селяни дійшли згоди, помирилися на основі давніх традицій, знехтувавши конституційними законами.

Не менш жахливі картини безправного життя селян змальовано в драматичній сцені “За топливо”.