Володимир Яворівський – людина, борець, письменник

“Я ні від чого не відрікаюся,

навіть від тих помилок, які зробив”

ВОЛОДИМИР ЯВОРІВСЬКИЙ

Володимир Олександрович Яворівський народився 11 жовтня 1942 року в селі Теклівка Крижопільського району на Вінниччині. Закінчив філологічний факультет Одеського держуніверситету. Працював у пресі. Автор багатьох книжок, оповідань і повістей, з-поміж яких "А яблука падають...", "Гроно стиглого винограду", "З висоти вересня", романів "Ланцюгова реакція", "Оглянься з осені", "Автопортрет з уяви", "А тепер - іди", художньо-документальної повісті "Вічні кортеліси" та ін.

Володимир Яворівський - людина надзвичайної енергії та працьовитості. Диву даєшся, як у нього вистачає і сили, і волі, і снаги не тільки писати чудові твори, а й перебувати в самісінькій гущі суспільно-політичних подій, вести авторську передачу на радіо "20 хвилин з Володимиром Яворівським".

Епоха перебудови в Україні була позначена небезпечним вибухом Чорнобильської АЕС. Відразу ж вибухнула й затиснута у лещата соцреалізму українська література. Зрозуміло, більшість письменників зреагували на трагедію і змальовували драматичні дні аварії, подвиги пожежників, головотяпство чиновників. Їхні творіння сприймалися гостро. Але справжньою сенсацією став роман “Марія з полином наприкінці століття”. Його автор Володимир Яворівський зазирнув глибше — у постчорнобильське майбутнє.

Нині Володимир Яворівський — народний депутат України, відомий політичний діяч, голова Національної спілки письменників. Саме з його ініціативи свого часу була створена тимчасова депутатська комісія з розслідування причин і наслідків аварії на ЧАЕС. Натомість для творчості часу майже не вистачало. Протягом двох останніх років Володимир Яворівський видає всього чотири книги. Так і борються в його душі політик і письменник, немовби намагаючись розв’язати формулу Грибоєдова: “Поэтом можешь ты не быть, но гражданином быть обязан”. Володимир Яворівський не може залишатися осторонь подій і тенденцій, якими живе українське суспільство. Він відстежує, аналізує і прогнозує...

У літературу потрапив завдяки Михайлові Стельмаху та Олесю Гончару, а депутатом став... випадково

Студентом четвертого курсу філологічного факультету Одеського університету В.Яворівський вже працював в редакції обласного радіо. І хоча вчився на викладача української мови та літератури, пішов не сіяти “розумне, добре, вічне”, а викривати ганебне.

Причини цього, на перший погляд, випадкові. Але, мабуть, така вже у Яворівського вдача: не терпів брехні. Сталося так, що в студентські роки Яворівського помітив Михайло Стельмах. Була наукова конференція, присвячена його п’ятдесятиріччю. Тож поспілкуватися з метром з’їхалися науковці з різних інститутів. Яворівського попросили сказати кілька слів про його найсвіжіший роман “Правда і кривда”. В ньому описувалася боротьба старого і нового на селі, суперечки між справжніми колгоспниками та ретроградами. Проте самотужки вирішити свої проблеми селяни не могли. І тільки приїзд секретаря ЦК Комуністичної партії України (портрет Микити Хрущова був змальований дуже точно) допоміг розв’язати вузол протиріч.

Яворівський вийшов на трибуну і з юнацьким максималізмом запитав: якщо б партійний керівник не завітав до цього села, хто б допоміг колгоспникам? І як жити там, куди секретар не заїхав? Коли сів на місце, однокурсники зітхали, ховали очі. Мовляв, прощайся з університетом. Декан похмуро дивився з президії, час від часу нервово посіпуючи плечима. Тож Яворівський приготувався щонайменше до виключення з вузу. Коли ж заключне слово взяв сам письменник, то подякував всім і раптом додав: дякую цьому хлопцеві за правду, мене справді змусили написати саме таку кінцівку. Потім Михайло Стельмах запросив Яворівського на своє п’ятдесятиріччя, зацікавився його віршами. І, напевно, щось побачив у них, бо навіть допоміг їх надрукувати. Так почався шлях у літературу.

Потім була якась дивовижна підтримка Олесем Гончаром першої книжки, яку збиралися друкувати в російському перекладі в Москві. Олесь Терентійович, хоча майже ні про кого із сучасників не писав, зробив до неї передмову. Потім Яворівський звернувся до трагічної історії села Кортеліси, спаленого німцями в роки війни. Тоді мало хто знав про нього, хоча це була українська Хатинь, тільки вдесятеро більша. Так-ось, за художньо-публіцистичну повість “Вічні Кортеліси” Яворівському, попри молодий вік та невідповідність вимогам Комітету з нагороджень, присудили Шевченківську премію. У тому, звичайно, була заслуга й Олеся Гончара, і Павла Загребельного, які обстоювали роботу перед комітетом.