Життєвий шлях Валер’яна Підмогильного

Загалом, у повісті «Остап Шаптала» можна віднайти ряд ре-мінісценцій іа Сковороди, творчість якого В. Підмогильннй напевне добре знав. Аби переконатися, що це справді так, досить пригадати «Сон» Г. Сковороди — те місце, де мислитель уявляв собі простолюддя, яке йде вулице», гомонячи й веселячись: «В один ряд поставили жіночу, а в другий — чоловічу стать. Хто гарний, хто на кого схожий І кому гідний бути чоловіком чи жінкою — солодко вони те справляли». Приблизно таке саме видіння бачить Галай в «Остапі Шапталі», коли згадує маніфестацію, на яку потрапив. Запитуємо це місце: «З незграбного тупотіння він виловив ритм і од себе вклав гармонійність у рухи людей. Перед замкненими очима йому була вже не різнобарвна юрба з гострими рухами, а величевний к&зкрвнй балет, люди в убраннях... жінки Й мужчини наближалися одні до одних і, як хвилі, зливались, шалено крутились буйним виром і враз, як бризки, розсипалися знов — жінки з блудливими посмішками, Й мужчини з полум'ям незадоволення на обличчях. І знову починалося повільне, жагуче наближення».Певна неприродність образів повісті зумовлена їхньою символічною заданістю, використанням поетики притчі, яку, до речі, так любив Г. Сковорода, тобто це не живі образи з життя, а образи-символи з притчі. Найцікавіший з образів-символів повісті, він же центральний — це сестра Олюся. Зв'язок брата з сестрою майже неприродний. Сестра всю себе віддає братові, зрештою, вона вмирає. Сестра — це мрія, що вселилась у душу і все скорила. І герой доходить разючого одкровення: «Чуєш мене, далека сестро? Я дізнався, що ти смерть. Смерть, що запалила в душі моїй смолоскип, то ти, сестро. Як чудово мати смерть за сестру». Образ сестри-смерті відтак став наскрізний у цій цікавій філософічній повісті. Відчувати присутність смерті для героя — це відчувати сестру. «Це коливання, як оманливі хвилі невидимої води, змивало з нього тіло, і він відчував себе вільним як ніколи. Він почув, що з'єднується з повітрям і лише в обіймах смерті

серед кімнати, напахченої квітами і воском. «Сестро кохана,— шепотів він,— я піду до тебе, бо в тебе воля, а тут в'язниця...» Виразна декларація ідей екзистенціалізму.

І тут спадав на думку запитання. Чи справді двадцятилітній юнак у провінційному Катеринославі міг ознайомитися з філософією екзистенціалізму? Французьку літературу він знав добре, але філософія ця стала особливо популярна аж після другої світової війни, в двадцяті роки вона тільки зачиналася, хоч її предтечні течії відходять аж у середньовіччя. Окрім того, в час революції й громадянської війни або невдовзі після них навряд чи нова європейська література доходила в Україну. Здається, розгадка тут простіша: ідеї екзистенціалізму, як то кажуть, «витали тоді в повітрі», з'яві їхній передували певні морально-суспільні обставини. Коли так, то перед нами знову-таки унікальне явище: майже геніальне прочуття одного з мислительських комплексів людини XX століття. Зрештою, екзистенціальні мотиви відчутні в усій творчості В. Підмогильного, в вони Й у «Третій революції», й у «Військовому літуні», Й у «Проблемі хліба», а особливо «В епідемічному бараці». Очевидно, такий тип мислення був органічно властивий письменникові. Цікаво й те, що В. Шдмогиль-ний зі своїм екзистенціалізмом був неодинокий в тодішній українській літературі; може, через особливий зв'язок екзистенціалізму із символізмом, у ті часи модним. Ці мотиви фіксуємо в Євгена Плужника, Михайла Івченка, Миколи Хвильового та інших, але загалом поширення він на Україні не дістав — удержавлення й політизадДя літератури Й мистецтва швидко вбила ці проблиски вільного естетичного мислення. Культура загнана була в прокру-стове ложе офіційної заангажованості.

Усі екзистенціалісти за своєю природою були моралістами. Французи Сент-Екзюпері, Мальро, Сартр, Камю виходили з моралістичної практики Монтеня, Паскаля, Вольтера, Дідро та Руссо. Валер'ян Підмогильний також класичний мораліст, який виходив не тільки з моралістичного досвіду французької літератури, а й моралізму Григорія Сковороди. Всі його твори — це своєрідні морально-етичні трактати. Зрештою, про В. Підмогильного можна сказати так, як сказав у нотатці на смерть А. Камю Жан Поль Сартр: «Його впертий гуманізм, вузький і чистий, суворий і чуттєвий, вів сумнівну щодо своїх наслідків битву супроти руїнницьких і огидних віянь епохи». Це справді так, досить прочитати його останній твір «Повість без назви».

Але до того ми ще дійдемо. У 1923 році в журналі «Нова громада*, яку редагував згаданий нами О. Варавва, окремим відбитком виходить оповідання «Син», з часів голоду — один із найболючіших і найбільш вражаючих творів В. Підмогильного.

Йому судилася велика популярність, згодом його видадуть у Харкові «Книгоспілка» (1925) І «Державне видавництво України* (1930). У 1924 році в серб «Красне письменство» тодішній журнал «Червоний шлях» видрукує другу збірку оповідань молодого письменника «Військовий літун». Ця збірка, поповнившись, переросте в книжку «Проблема хліба», яку, без перебільшень, можна назвати однією а найблискучшшх новелістичних книжок української літератури XX століття, згодом вона вийде другим виданням (1930). Між «Військовим літуном» та «Проблемою хліба» з'явиться ще окремим виданням велике оповідання, власне, маленька повість «Третя революція» («Книгоспілка», 1926).В полі зору новеліста — інтелігенція на тлі революції, голодних років громадянської війни й часу по революції у буденному зрізі її життя; Гі болі, борсання, занепад і намагання зберегти власне «я», зрештою, намагання якось уписатись у буття, яке аж ніяк її не милує, пристосуватися до нього, через що виникає ряд трагічних ситуацій, бо входження людини із укоріненими соціальними звичками в новий побут, нові житейські колізії не може відбуватися безболісно. Письменник майстерно досліджує цей процес. Він — майстер чіткої фрази, точного образу, світлотіні, вмів тонко відтворити найглибші порухи людської душі, віртуозно володів оповіддю. Немале значення мав для нього імпресія, полюбляв він фразу-афоризм, і, хоч у передмові до «Проблеми хліба», адресованій своєму приятелеві, одному з найтонших і найвишуканіших українських поетів, Євгену Плужнику, іронічно вістить про фабульну, сюжетну літературу, його мистецькі новель-ні структури бездоганні. А ось і сама ця думка: «Мій обов'язок доповнити себе серйозністю в письменстві має виявитися насамперед в одкиданні сюжету. Ох, цей хвальний сюжет і не менш славетна фабула! Чи не в катастрофічному прагненні сучасного читача до легкотравності і забавності бере свої коріння ся непевна пара? Його рація, і читач може бути певен, що його вимоги задовольнять. Але я не можу визнати рації тим професорам, що з глибокодумним спокоєм, і тим їхнім учням, що з юнацьким запалом виступають на шпальтах наших журналів безоглядними антрепренерами цієї справи. Я не можу визнати рації тим письменникам, що свої шукання кінчають на фабульних цукерках.