ОЛЕСЬ ГОНЧАР
Славний і справжній прозаїк Олесь Гончар...
Михайло Шолохов
Письменник переважно сучасної теми, визначний майстер слова, Олесь Гончар у своїх романах, повістях, новелах художньо досліджує життя кількох поколінь українського на¬роду. Його улюблені герої — трудівники і воїни, мислителі й творці, люди з розвинутим почуттям прекрасного, люди висо¬ких духовних поривів і активного діяння. У них — працьови¬тих, чесних, мужніх, справедливих — живе любов до чистого неба і золотої пшениці в степах, до культури та глибинної історії нашого народу, народів інших країн. Героям Гончара прита¬манний високий ідейно-естетичний ідеал сучасної людини.
Кращі твори Олеся Терентійовича Гончара — справді на¬родного письменника — стали окрасою українського мистецтва слова, збагачують вони й скарбницю літератури світової.
РАЗОМ З НАРОДОМ
Південна Полтавщина ста¬ла колискою ф Олександра Терентійовича Гончара. Народився він 3 квітня 1918 року в невеликій слободі Сухій у селянській родині.
Мати померла рано, зовсім молодою (1920 року), і хлопця виховували її батьки. Любов і ласку виявила до свого внука бабуся Єфросинія Євтихіївна. «...Без неї,— писав Гончар,— певно, я не став би письменником. В її лагідній людинолюбній натурі, в її образі ніби втілювалося для мене все краще, що є в нашого народу: працьовитість, правдивість, безмежна доброта, обдарованість...»
Вчився Олександр спочатку в рідкій слободі, потім у селі Хорішках, а семирічку закінчив у Бреуеівці Козельщинського району. Добрі вчителі прищепили хлопцеві любов до художнього слова. І юний Олесь (так з легкої руки одного вчителя-стали зводи школяра) поринув у чарівний світ образів. Вечорами чи¬тав бабусі й тіткам «Кобзаря», захоплювався творами Панаса Мирного, Івана Нечуя-Левицького, Івана Франка, Лесі Україн¬ки, Степана Васильченка, Архипа Тесленка, сучасних письмен¬ників — Андрія Головка, Остапа Вишні. У хлопця рано про¬будився літературний хист: він пише вірші, оповідання, деякі з них публікуються в дитячій пресі.
Після закінчення семирічки Олесь Гончар працює в редакції районної газети (с. Козельщина). Потім їде вчитися до Хар¬ківського технікуму журналістики імені Миколи Островського (1934—1937). Закінчивши його, працює в обласній молодіжній газеті.
У 1938 році Гончар вступає на філологічний факультет Хар¬ківського університету. Дружна студентська сім'я, лекції відо¬мих професорів, тиша читальних залів Короленківської бібліо¬теки і — праця, праця, праця! Студент пише художні твори — у газетах і журналах друкує понад десяток оповідань, повість «Стокозове поле», розпочинає роботу над книжкою про Григорія Сковороду. Але творчі наміри і плани перебила війна.
Олесь Гончар добровольцем іде на фронт, хоча й мав відстрочку від призову в армію до закінчення університету. В складі студентського батальйону поблизу Білої Церкви зустрівся з ворогом у кровопролитних боях на річці Рось. Була гіркота відступу, трудні оточенські ночі, лікування після по¬ранення в госпіталі далекого сибірського міста, був незабутній визвольний похід по країнах Європи — дорогами Румунії, Угорщини, Чехо-Словаччини. Груди фронтовика прикрасили ордени Червоної Зірки, Слави і три медалі «За відвагу».
Війна стала другим університетом для Гончара. Бачене й пережите просилось на папір, і він у короткі перерви між боя¬ми пише вірші. Ці «окопні поезії» сприймаються тепер як своє¬рідні заготовки для майбутніх великих творів. Поет писав про солдатську дружбу, мужність і відвагу бойових товаришів, про їхню любов до Вітчизни. Ось ліричний герой прощається з дру¬зями, зі своїм гвардійським прапором. Він певен, що інші солда¬ти, вірні сини Вітчизни, надійно тримають його в руках:
Усе, що разом пережито,
В походах вистраждано,— все,