А. Малишко
Половіє в полі жито,
Сонце падає в траву,
Коней ковані копита
Б’ють дорогу степову.
Поетичні образи в цих творах - «студена вода», «ворожа лють сліпа», «ковані копита вороних коней» і «бойові товариші», «коней порвані вудила», те, «як його могутнє тіло волокли у три сліди», - характерні для народної пісні.
Проте є тут образи і свої, суто малишківські. Це орігінальні поетичні метафори: «День устав на люту муку», «не вітри грудьми в розгоні прилягли до шпоришів», «квітне вечір синім цвітом, припадає до лиця» і ін. І у щедро використаних прийомах народної поетики, і у власному баченні світу виділяється перш за все одна риса: зримість, конкретність, відчутність світу - на дотик, на колір, на запах. Відбувається своєрідна інтімізація, наближення світу до людини - чи, точніше, лидини до світу - рухомого, барвістого, напоєного похощами вітру і духом шпоришу під синім вечірнім небом.
Помітне місце в ранній творчості поета займають ліроепічні розповіді про сільских трудівників, відданих улюбленій справі: «Учитель», «Мати», «Урожай», «Материнська», «Дядько мій, Микита-чорнокнижник…» та ін. Його
віршований портрет завжди виразно індивідуалізований, в основі вірша - конкретний факт, подія, людина.
«Малишко, як, може, ніхто з наших поетів, - зазначав М.Т. Рильський, - любить називати конкретні людські імена, - і нам, читачам, нема діла, чи справді була собі ота оспівана ним «Марина із Сваром’я». Я вірю, що це справжнє ім’я справжньої людини. Я вірю, що про дійсну, а не вигадану людину писав Андрій Самійлович у вірші «Учитель» (збірка 1938 року «Лірика»), і що людина та звалась Трохим Іванович»
Сюжетні поезії Малишка були певним кроком митця до ліро-епічної поеми. До неї наближається, зокрема, вірш «Учитель». Тут і властива поемному жанру епічність, широта охоплення картин життя, і увага до найдрібнішої, але завжди яскравої , характерної деталі. Ведеться розповідь про приїзд ліричного героя у рідне село, про зустріч з односельцями, з дорогою людиною - улюбленим учителем, згадується минуле.
Замилуванням красою рідної землі і її людей дихає ця поезія. Настрій спокою і душевної врівноваженості переходить у ліричного героя в відчуття щастя, радісної впевненості в собі, у вивірених друзях. Внутрішнім емоційним складом, інтонацією він дуже близький до написаної згодом «Мандрівки в молодість» Максима Рильського. Це Малишкова «мандрівка в молодість»:
Під літнім широченним небокраєм
Мене стрічають друзі і знайомі,
І кожен добрим словом пригощає,
Пахучим хлібом, яблуками в домі.
Навік ту дружбу, чесну і єдину,
Не розіб’є огонь у громовину.
Ліричний струмінь пронизує неквапливу розповідь поета про дитячі роки («школярських днів нам не забуть ніколи») і особливо помітний при змалюванні образу учителя з «чесним старечим обличчям»: