Творчий шлях П. Сосюри
Становлення В.Сосюри як громадянина й митця припадає на перші пореволюційні роки. Восени 1918 р. у складі робітничої дружини содового заводу він бере участь у повстанні проти кайзерівських військ. Взимку 1918 р. стає козаком петлюрівської армії. Восени 1919 р. тікає з її лав і потрапляє у полон до денікінців. Його розстрілюють як петлюрівця, але рана виявляється несмертельною і він виживає. Судив В.Сосюру червоний ревтрибунал і тільки житейська мудрість голови трибуналу, котрий розгледів у хлопчині поета, врятувала йому життя; 1920 р. Сосюра опиняється в Одесі, де його, хворого на тиф, приймають до своїх лав бійці Червоної Армії.
Політкурсант 41-ї стрілецької дивізії, він 1920 р. знайомиться в Одесі з Ю.Олешею, Е.Багрицьким, К.Гордієнком, О.Ковінькою, які одностайно визнають його за складом мислення й почуття поетом суто українським.
У листопаді 1920 р. червоноармієць В.Сосюра направляється в Єлисаветград, де потрапляє до лікарні, а після одужання їде політпрацівником на Донбас. Під час відпустки 1921 р. він знайомиться у Харкові з В.Коряком, В.Блакитним та І.Куликом. Починається харківський період напруженого творчого життя у колі провідних українських майстрів: О.Довженка, М.Хвильового, О.Вишні, О.Копиленка, І.Сенченка, М.Йогансена та ін.
2. Творчий шлях.
1921 р. побачила світ збірка В.Сосюри "Поезії", що досі вважалася його першою книжкою. Нещодавно віднайдений документ корегує цю думку. Рукою Сосюри в нім записано: "В 1918 р. після проскурівського погрому, який вчинив 3-й гайдамацький полк, козаком якого я був, на гроші Волоха (ком. полку) було надруковоно й видано першу збірку моїх поезій "Пісні крові"*.
1921 р. виходить поема "Червона зима", яка мала небачений успіх. В її невеличких дев"яти розділах вмістився цілий духовний світ представника "робітничої рані": теплі спогади про дитинство й домівку, парубочі розваги й перше кохання, порив повстанських загонів, повернення додому й сум утрат, відчуття єдності з народом і віра в ідеали народовладдя. Здобуття свого берега в розбурханому суспільному морі, світоглядна визначеність як дарунок бунтівливій душі - ось психологічне й філософське підгрунтя поеми, що попри всю суворість зображуваної реальності (голод, злидні, розруха, війна і смерть) наскрізь перейнята оптимістичним звучанням.Широкий діапазон має й соціально-філософська тематика поета. Його даниною космізму 20-х років є поема "Навколо" (1921), ліричний суб"єкт якої прагне охопити поглядом усю розвихрену революцією планету. Вселенські масштаби виміру подій і у поемі "В віках" (1921). Стоїчне сприйняття суворої дійсності відбите у присвяченому М.Хвильовому диптиху "Сніг" ("Сніг... перед очима за лицями лиця...").
А у вірші "Граційно руку подала і пішла" панує стихія революційного романтизму. Подібні коливання філософських акцентів також свідчать про синкретизм художнього мислення Сосюри.
З-під пера митця виходить низка ліро-епичних поем: "Оксана" (1922), "Робітфахівка" (1923), "Шахтар", "Сількор", "Хлоня" (1924). Нині важко стверджувати, що вони належать до вершинних художніх зразків, але тогочасному читачеві ці розширені соціальні портрети, психологічно проникливі й точні, говорили багато про нього самого. Одним із перших проявів інтересу молодої літератури до рідної давнини (особливо цінного в атмосфері лівореволюційних вульгаризацій історії) став віршований роман В.Сосюри "Тарас Трясило" (1926).
Від 1925 р. В.Сосюра повністю віддається літературній праці. Упродовж десятиліття (1922-1932) він був членом багатьох літорганізацій (Пролеткульту, "Плугу", "Гарту", ВАПЛІТЕ, ВУСПу та ін.), керуючись не стільки ставленням до їхніх ідейно-естетичних програм, скільки особистими симпатіями.
Надто відкритий та імпульсивний, В.Сосюра часто бував беззахисним, іноді сам наражався на гострі закиди. Так, він впав у розпач з приходом непу, що відверто відбилося у збірці "Місто" (1924). Щоправда, свою похмуру розчарованість (по-своєму відтінену низкою екзотичних образів - "далекої Іранії", "замріяної Індії" та ін.) поет досить швидко долає. Вже в поемі "Воно" (1924) читаємо: "Знає він, од непу стало лучче, хоч спочатку й никла голова". Але недругам було що брати на недобру пам"ять.
Збірки Сосюри "Золоті шуліки" (1927), "Коли зацвітуть акації" , "Де шахти на горі" (1928) сповнені погідних настроїв і снаги творчого діяння. 1927 р. поет пише взоровану на традиції шевченківської політичної сатири поему "Відповідь"; поеми "Вчителька", "Поет", "ДПУ", і найзначнішу з-поміж них - "Заводянка". Все це дає підстави стверджувати, що він щасливо вийшов з "непівського" психологічного розламу, мобілізувався і як лірик вжився у мирний будень України. Це відзначає неупереджена критика, вбачаючи в Сосюрі провідного майстра ліричного жанру. Однак на терезах політичної кон"юнктури фахова думка вже нічого не важила. Безконечні закиди в бік поета суворішають (аж до "перевиховання" його при верстаті (1931), ввергаючи Володимира Миколайовича у стан глибокої творчої кризи. Настрої відчаю позначалися й на збірці "Серце" (1931) і, зокрема, однойменному вірші.