Потреба комерційного банку в ліквідних коштах

Великі банки здійснюють прогнозування двома основними методами.Один із них припускає аналіз потреб у кредиті й очікуваному рівні внесків кожного з головних клієнтів. Цим методом звичайно користуються службовці відділу по оцінці кредитоспроможності: кожний готує прогноз по своїй групі рахунків. Відповідальність за координацію і зведення цих прогнозів несуть економічний відділ, відділ контролера, відділ скарбника або спеціальної групи працівників, відповідальних за планування.

Інший метод підрахунку обсягу позичок і внесків - прогнозування джерел і використання сукупних інвестиційних фондів країни. Розрахунки робляться для приватного і державного секторів економіки з використанням, як правило, економетричних методів прогнозування. Оцінка потреб приватного сектора порівнюється з оцінкою надходження коштів. Тоді загальну потребу в банківських кредитах можна визначити як різницю між потребами в коштах і їхніх надходженнях, так що конкретний банк може підрахувати частку на ринку кредиту. Цей метод використовується головним чином великими банками, оскільки невеличкі банки звичайно не мають у своєму розпорядженні кваліфікований персонал для здійснення настільки складних розрахунків.

Прогнозуючи рівень внесків і позичок, ці банки покладаються в основному на свій минулий досвід. Масштаби можливих коливань у рівні внесків і кредитів часто можуть підказати графіки і таблиці середньомісячних даних за декілька років або за період економічного циклу.

Але яким би не був банк, великим або невеликим, при прогнозуванні його потреб у ліквідних ресурсах необхідно враховувати як місцеві, так і загальнонаціональні аспекти. На місцевому рівні в увагу приймаються в першу чергу вид, джерело і ступінь стабільності внесків. Прийнято вважати, що ощадні вклади більш стабільні в порівнянні зі строковими вкладами, а строкові вклади - у порівнянні з вкладами до запитання. Це, як правило, справедливо у відношенні окремих рахунків, але не завжди вірно, коли мова йде про сукупні внески банку. Вклади до запитання, що складаються з множини невеличких і середніх рахунків, у цілому більш стабільні, чим ті ж внески, але складаються з рахунків декількох великих ділових фірм або індивідуальних вкладників, тому що збігу коливань залишків на рахунках більш ймовірно лише для дуже небагатьох ділових фірм.

Причиною сезонних коливань внесків і кредитів є головним чином недостатня диверсифікація економічної діяльності в районі операцій банку. Не рідкість, коли економіка окремого району майже цілком залежить від однієї або деяких галузей, що виробляють суміжні товари.

Хоча більшість банків в У. відносяться до категорії дрібних підприємств і здійснюють операції в межах обмеженого економічного району, на їхню діяльність впливають і чинники, що виникають далеко за його межами. Наприклад, міри грошово-кредитної і податкової політики відчуваються спочатку у великих центрах грошового ринку, але рано чи пізно вони торкаються всіх банків. Жодний банк, яким би малим і віддалений він не був, не може уникнути впливу політики грошово-кредитної рестрикції. Отже, керівництво кожного банку повинно бути в курсі загальнонаціональних тенденцій, коли банківська система і кожний окремий банк зштовхуються з обмеженістю вільних коштів, необхідних для надання нових кредитів. Проблема ліквідності може стати при цьому критичною, оскільки попит на кредит у цей момент по темпах зростання звичайно обганяє внески. Процентні ставки можуть зрости до надзвичайно високого рівня. Якщо банк має у своєму розпорядженні достатню ліквідність для задоволення попиту на кредит, він може з вигодою використовувати високий позичковий відсоток і збільшити тим самим свій прибуток. Якщо ж ліквідних коштів мало, банк змушений буде або відмовитися в наданні кредитів, що обіцяли високий прибуток, або ж реалізувати менше ліквідні цінні папери з втратою на курсі, щоб покрити попит на кредит із боку своїх клієнтів.

Таким чином, очевидно, що на рівень банківської ліквідності впливають багато економічних і інших чинників, у зв'язку з чим питання розрахунків, планування і управління стають найважливішими напрямками в діяльності комерційних банків.

На підставі цих чинників, що формують політику, стратегію і повсякденну діяльність комерційних банків, історично зароджувалася, розвивалася й удосконалювалася теорія і практика управління банківською ліквідністю.

1.2. Теорія управління ліквідністю комерційного банку

Теорії управління банківською ліквідністю з'явилися практично одночасно з організацією комерційних банків. В даний час розрізняють чотири особливі теорії: комерційних позичок, переміщення, очікуваного прибутку - вони пов'язані з управлінням активами і теорія управління пасивами.

Відповідальні за управління станом ліквідності співробітники банку навряд чи усвідомлюють те, що у своїй практичній діяльності вони перетворюють одну з теорій ліквідності. На практиці в тій чи іншій степені використовуються всі теорії, але в різних банках одній з них надається більше значення.У управлінні станом ліквідності можна виділити два крайніх напрямки. Одне з них - політика пильного контролю за резервами. Вона зводиться до того щоб не припустити наявності в банку коштів, що не приносять прибутки, тобто фактично будь-якого надлишку коштів щодо потреб у них. Інша протилежність - політика постійної підтримки резервів на рівні, достатньому для задоволення вимог щодо норм обов'язкових резервів і в пікові періоди зростання депозитів. Більшість банків притримується середини. Для всі великих банків є вигідним строго контролювати наявні кошти, а дрібні банки усе більше усвідомлюють той внесок, що може внести вміле управління касою в забезпечення загальної прибутковості операцій.