ПОХОДЖЕННЯ І ФУНКЦІЇ БАНКІВ

Банки як основа кредитної системи виступають головними посередниками у всьому комплексі взаємовідносин між різними суб’єктами ринкової економіки. Виникнення і розвиток банків був об’єктивно зумовлений еволюцією кредитних відносин та став важливим етапом на шляху економічного прогресу суспільства.

Зародження банківської справи припадає ще на рабовласницький період, коли виникають лихварство та міняльні операції. Центром зазначених процесів було спершу Вавілонське царство (7-6 ст. до н.е.), до існування якого належать перші історичні згадки про діяльність стародавніх банкірів. Ці відомості стосуються, зокрема, вавілонських банкірських домів Ігібі, Іддін-Мардука, Мурашу та ін., що приймали процентні вклади, видавали позики під письмові зобов’язання і під заставу різних цінностей, здійснювали платежі за рахунок клієнтів, виступали поручителями за різноманітними угодами, брали участь у торговельній справі на пайових засадах, виконували роль радника та довіреної особи при укладанні різних угод.

Значного розвитку банківська справа набула і у Стародавній Греції, де початково банківські операції здійснювались окремими храмами, найвідомішими з яких були Дельфійський, Ефеський, Делонський, Фокейський, Мілетський та деякі ін. Торговці, приватні особи і навіть цілі міста Греції віддавали свої гроші на зберігання до скарбниць храмів, недоторканість яких гарантувалась шанобливим ставленням до релігії. Амфіктіони, що завідували храмами, розуміли невигідність простого зберігання величезних цінностей, що концентрувалися у їх сховищах, а тому пускали в оборот довірені храму гроші, більша частина яких надавалась у позику під проценти містам та приватним особам.

Внаслідок інтенсивного розвитку ремісництва і торгівлі зростали відповідні потреби в обмінних операціях і кредиті, що спонукало окрім храмів і рпиватних осіб здійснювати банківські операції. У Греції цих осіб називали трапезитами (від грецьк. “трапеза”  стіл), оскільки початково банківські обороти полягали у розміні готівкових грошей, що здійснювався за столами на ринках. В епоху надзвичайної розмаїтості грошових знаків такі операції потребували високої кваліфікації мінял, що викликало довіру до них та надавало можливість зберігати й розпоряджатися чужими коштами. Передані трапезиту гроші надавались в кредит під заставу рухомого майна, рабів, домів, земель, а також вантажів на кораблях і самих кораблів. Рівень процентних ставок при цьому був досить високим  від 10 до 36% річних, що було пов’язано із значним попитом на вільні капітали, а також із високими прибутками від торговельних оборотів (внаслідок використання праці рабів). Усі отримані вклади заносились трапезитами в особливий реєстр із вказанням суми та імені вкладників, які могли доручати отримання своїх грошей іншим особам, що сприяло поширенню такого способу платежів, як списання коштів у книгах банкіра.

У стародавньому Римі банківська дільність хоча і була схожа на грецьку, однак являла собою самобутній продукт латинської цивілізації, що визначалось значно вищим рівнем діловодства у римських банкірів порівняно з банкірами Греції.

У римлян банкіри, яких називали менсаріями (від лат. “менса”  стіл), розпочали свою діяльність з роміну грошей. Згодом вони отримували кошти на зберігання, які використовувались для видачі кредитів під заставу рухомого й нерухомого майна, а також морських вантажів. Зростаюча внаслідок внаслідок завоювань роль Риму як центру економічного життя тогочасного суспільства сприяло бурхливому розвитку банківської справи, що було пов’язано з концентрацією капіталів підкорених країн та видачею цих коштів у позику в різних частинах великої імперії.

Римські громадяни здебільшого не зберігали свої гроші вдома, а віддавали банкірові, який записував їх у себе в книгах і зобов’язувався здійснювати виплати на вимогу вкладника. У книгу, що мала назву codex rationum, записувались внески всіх клієнтів банкіра, для кожного з яких відводилась окрема сторінка (nomen) з указанням імені вкладника, року і дня відкриття рахунку. Кожна сторінка була розділена на дві частини  “accepti” та “expensi”, що відповідно відображали надходження коштів від клієнтів та здійснювані ними витрати. При цьому платники могли розраховуватись зі своїми кредиторами, направляючи їх до банкірів з наказом здійснити платіж готівкою або переказом коштів зі сторінки на сторінку у книзі банкіра. Об’єднання римських банкірів в асоціації значно розширювало сферу застосування таких розрахунків, оскільки вкладники одного банку ставали вкладниками інших банків-членів асоціації.Значні обсяги грошових оборотів сприяли появі відділень римських банкірських домів у різних країнах. При цьому із становленням єдиної монетної системи в імперії, втрачали своє значення грошово-обмінні операції, натомість набували розвитку деякі нові види функцій, що здійснювалися банкірами Риму  організація аукціонів, ведення справ, пов’язаних з отриманням спадщини, розподілом майна, посередництвом у торговельних угодах та інші.

Розквіт банківської справи в античну епоху змінився тимчасовим занепадом в період раннього середньовіччя, що було пов’язано з деяким зниженням ролі товарно-грошових відносин та натуралізацією господарства.