АКТИВНІ ОПЕРАЦІЇ КОМЕРЦІЙНИХ БАНКІВ

У випадку позитивного вирішення питання про кредитування клієнта між ним і банком укладається кредитний договір, в якому фіксуються всі основні умови надання позики (цілі, строки, суми, процентні ставки, взаємні права і обов’язки сторін).

Комерційні банки виходячи із пріоритетів власної крединої політики та потреб позичальників можуть застосовувати різні методи кредитування, які визначають порядок видачі і погашення позик. Усі методи банківського кредитування поділяються на дві основні групи.До першої групи належать методи, при яких питання про видачу позики вирішуються кожен раз в індивідуальному порядку на основі заяви клієнта. Така заява подається для отримання кожної окремої позики. Банк відкриває клієнту позичковий рахунок, у дебет якого зараховується сума кредиту, що відповідно збільшує кредитове сальдо поточного рахунку позичальника. Ці позики можуть використовуватись клієнтом у звичайному порядку  шляхом виписки чеків та інших платіжних інструментів на банк або отриманням готівки. Погашатись кредити можуть або одночасно разовим платежом у повній сумі по закінченні строку користування позикою, або поступово періодичними внесками позичальника  щомісяця, щокварталу, раз на півроку або щорічно.

Друга група методів банківського кредитування передбачає надання позик в межах заздалегідь встановленого банком для позичальника ліміту, який використовується в міру виникнення потреби. У банківській практиці промислово розвинутих країн найбільш поширеними серед цих методів є кредитна лінія, контокорент, овердрафт, револьверний кредит і кредитні картки.

Інвестиційні операції комерційних банків полягають у вкладенні банківських ресурсів у приватні і державні цінні папери на порівняно тривалі строки з метою отримання прибутку.

Така діяльність є альтернативною, але не взаємовиключаючою, по відношенню до кредитування. У той же час банківські інвестиції мають ряд відмінностей від кредитних операцій. Так, при кредитуванні ініціатива укладення угоди належить позичальнику, а при інвестуванні ініціатором виступає банк, який намагається вкласти кошти. Позичкові операції предбачають видачу коштів переважно на короткі періоди часу, тоді як інвестиції являють собою довготривале вкладення грошових ресурсів. Якщо при видачі позик банк є головним і одним із небагатьох кредиторів, то в інвестиційномі процесі він є одним із багатьох вкладників коштів. Банківське кредитування пов’язано з особистими відношеннями банку з позичальником, а інвестування являє собою переважно безособову діяльність.

Основними об’єктами інвестиційної діяльності банків є облігації приватних компаній і держави, а також акції корпорацій. Сукупність банківсьих ресурсів, вкладених у цінні папери, утворює інвестиційний портфель банку. Його склад і структура формуються на основі інвестиційної політики, що розробляється банком. Суть такої політики полягає у визначенні кола цінних паперів, найбільш придатних для вкладення коштів, і оптимізація структури портфеля інвестицій на кожен конкретний період часу.

Визанчення кола цінних паперів для вкладення банківських ресурсів здійснюється з урахуванням пріоритетних цілей інвестиційної діяльності, обраних комерційним банком. Так, якщо основними цілями інвестування є отримання доходу, збереження капіталу і забезпечення його приросту, то вибір тієї чи іншої цілі в якості пріоритетної служить базою для формування банком певного типу інвестиційного портфеля. Портфель, орієнтований на отримання високих доходів, передбачає інвестування коштів переважно в акції приватних корпорацій, що забезпечують високу норму прибутку на капітал. Якщо метою інвестицій є збереження ресурсів, банк віддає перевагу твердопроцентним борговим зобов’язанням держави і крупних відомих підприємств. Приріст капіталу забезпечується зростанням курсової вартості цінних паперів. Дана ціль досягається інвестуванням коштів у цінні папери молодих компаній “агресивного” типу, що обрали стратегію швидкого розширення.

У ряді країн існують законодавчі обмеження щодо формування банками свого інвестиційного портфеля. У США, наприклад, комерційним банкам заборонено утримувати акції промислових компаній у своїх портфелях, за виключенням випадків їх придбання з метою уникнення втрат, пов’язаних з неплатоспроможністю позичальника.

Структура інвестиційного портфеля комерційних банків повинна бути оптимізована таким чином, щоб максимально знизити ризик імовірних втрат коштів, вкладених у цінні папери, що пов’язано з можливістю невиконання емітентом взятих на себе зобов’язань. Основним засобом зниження цього ризику є диверсифікація, тобто розподіл інвестиційного портфеля між різними видами цінних паперів. Критеріями диверсифікації можуть бути: тип цінних паперів емітента, якість і строки погашення, територіальний розподіл.

Як правило, комерційні банки формують спеціальні підрозділи для організації інвестиційних операцій, оскільки їх проведення вимагає високої кваліфікації та знанння ситуації на фондолвому ринку, а також стану справ і перспектив розвитку в окремих галузях економіки.