ОРГАНІЗАЦІЯ ДІЯЛЬНОСТІ ЦЕНТРАЛЬНИХ БАНКІВ

Центральний банк  це орган державного грошово-кредитного регулювання економіки, що наділений монопільним правом емісії банкнот та здійснює керівництво грошово-кредитною системою країни.

Обєктивна необхідність в організації діяльності центральних банків як окремих інститутів кредитної системи виникає у той період розвитку товарно-грошових відносин, коли емісія банкнот багатьма банками країни фактично руйнує підвалини грошового обігу та дезорганізує всю систему господарських звязків. Це повязано з нодовірою різних субєктів ринку до багатьх грошових знаків в обігу, причому випущених не лише “чужими”, але і “своїми”банками. Окремі з них нерідко зловживали своїм емісійним правом, що викликало крахи фінансових ринків. До того ж банкноти, емітовані банком, який зазнав банкрутства, ставали недійсними, що зумовлювало значні збитки їх власників. У звязку з цим банкнотна емісія поступово централізувалась у небагатьох найбільш надійних банках, чиї грошові знаки користувались загальною довірою та без перешкод могли виконувати функції засобів обігу й платежу на всій території країни. Законодавче закріплення емісійного права за якимось одним комерційним банком завершувало процес формування єдиного центрального банку. В інших випадках державою відразу приймалися ті чи інші нормативно-правові акти, що визначали створення нового банку з монопольним правом емісії банкнот у даній країні.

Таким чином, процес організації центральних банків міг здійснюватись за двома напрямами. Перший  еволюційний  є характерним, наприклад, для Англії. Банк Англії був заснований у 1694р. як приватна акціонерна компанія для фінансування війни короля Вільгельма III проти Франції. За кредитування уряду йому було надано виключне право емісії банкнот у Лондоні та ряд інших привілеїв. З прийняттям у 1844р. акту Роберта Піля новоствореним банкам заборонялось випускати в обіг банкноти, а при злитті чи поглинанні вже діючих комерційних банків 2/3 їх емісійного права переходило до Банку Англії, що суттєво зміцнювало його позиції. У 1921р. до Банку Англії остаточно перейшло право грошової емісії на території Англії та Уельсу, що по суті завершило тривалий процес формування центрального банку країни

Другий напрям передбачав утворення центрального банку відразу як емісійного центру. Цей напрям був обраний у США, де у 1913р. Конгрес прийняв Федеральний резервний акт, згідно якого в країні було створено Федеральну резервну систему з 12 банків, що мають єдине керівництво та виконують роль центрального банку. Відповідно до закона банкнотна емісія була зосереджена виключно у 12 федеральних резервних банках.

Наприкінці XIX та на початку XX ст. центральні банки біли створені у переважній більшості країн світу. При цьому, отримавши монополію на випуск банкнот, вони поступово зосереджували функції управління всіма грошово-кредитними процесами в економіці та реалізації державної політики у даній сфері, групуючи навколо себе банки й інші інститути кредитної системи. Це загалом визначило підстави для остаточного формулювання терміну “центральний банк” (хоча у ряді країн його називають національним, народним, державним та ін. термінами),

За формою організації центральні банки можуть бути державними або акціонерними. Капітал державних банків повністю зосереджений в руках держави. При цьому у такий спосіб центральний банк може бути організований як в момент свого безпосереднього створення (наприклад, Німецький федеральний банк у 1957р.), так і шляхом націоналізації вже існуючих центральних банків, які до цього функціонували на акціонерних засадах (зокрема, Банк Англії у 1946р., Банк Франції у 1945р.). При акціонерній формі організації центрального банку його капітал або взагалі не належить державі (наприклад, у США капітал федеральних резервних банків формується за рахунок пайвих внесків комерційних банків  членів ФРС), або належить лише частково (наприклад, у Бельгії та Австрії  50%, в Японії  55%, у Швейцарії  57%).Незалежно від форми власності центральні банки у багатьох країнах є юридично самостійними та не підпорядковуються уряду в поточних питаннях реалізації своєї політики, діючи в інтересах усього суспільства. Конкретні форми управління центральним банком залежать від національних особливостей та політичного устрою країни. Поточне керівництво операціями, як правило, здійснюється внутрішніми органами управління (директорами, адміністративними радами), тоді як вибір стратегічних орієнтирів і завдань центрального банку визначається більшою мірою органами політичногог типу (Рада керуючих у США, Національна кредитна рада у Франції). Від системи призначення у ці органи залежать відносини між центральними банками та інститутами державної влади, що в кінцевому підсумку визначає ефективність функціонуваня центрального банку як основного органу державного регулювання економіки. У США, наприклад, Федеральна резервна система очолюється Радою керуючих із 7 членів, які призначаються президентом за згодою сенату строком на 14 років на ротаційній основі. Це забезпечує певну стабільність роботи ради, а також її послідовність та незалежність у прийнятті рішень.

ФУНКЦІЇ ЦЕНТРАЛЬНОГО БАНКУ