Світовий ринок технологій. Еволюція світової валютної системи. Проблема заборгованості і значення іноземних кредитів для економічного розвитку України
2. Перехід до використання національних валют у міжнародних розрахунках.
3. Прийняття системи плаваючих валютних курсів.
4. Надання статусу головного резервного засобу міжнародної валютної системи так званим спеціальним правам запозичення (СЛІЗ — SDR (Spécial drawing rights)), які випускаються МВФ. (ЛІЗ — це безготівкові гроші у вигляді запису на спеціальних рахунках у МВФ.
СПЗ — це резервні валюти як додаток до існуючих доларових резервів. Спочатку вартість СПЗ фіксувалась у золоті (одиниця СПЗ = 0,888671 ч. чистого золота), але з 1 липня 1974 р. їхня вартість визначали відносно кошика з 16 валют, а з 17 вересня 1980 р. встановлюють відносно п'яти валют — долара США, марки ФРН, єни, французького франка та фунта стерлінгів. Кожна валюта має в кошику свою питому вагу, яка станом на жовтень 1998 р. становила: долар США — 39 %, марка ФРН — 21 %, єна — 18 %, французький франк — 11 %, фунт стерлінгів — 11 %. Курс СПЗ розраховують щоденно на базі середньозваженого курсу вищеперерахованих валют.
Сьогодні СПЗ не користуються великою довірою. За обсягом операцій долар залишається найзначнішою резервною валютою. Станом на ЗО квітня 1994 р. частка СПЗ в загальній сумі резервів країн-членів (без врахування золота) становила 2,1 %. Будь-яка країна з дефіцитом платіжного балансу може обміняти свої СПЗ на валюту, вказану МВФ, без дотримання яких-небудь спеціальних умов в галузі економічної політики.
Для довідки. Станом на 15 серпня 1994 р. 1СПЗ = 1,45614 дол. США, а 1 дол. США = 0,686748 СПЗ, у жовтні 1998 р. 1СПЗ дорівнював приблизно 1,37 дол. США.
Використовувати СПЗ можуть лише центральні банки держав. Розподіляють їх відповідно до квоти країни у МВФ.
Європейська валютна система (ЄВС) — це визначені правила розрахунків між групою країн — членів ЄС. Це замкнуте валютне угруповання, до складу якого у 1979 р. увійшли: ФРН, Франція, Італія, Бельгія, Нідерланди, Люксембург, Данія, Ірландія, Великобританія, Іспанія, а пізніше — Ісландія, Португалія, Греція.
ЄВС базується на трьох основних елементах: спеціальній європейській валютній одиниці; механізмі валютних курсів та інтервенцій; механізмі кредитування.
З моменту створення і до 1 січня 1999 р. спеціальною європейською розрахунковою одиницею було визнано ЕКЮ — спеціальний запис на рахунках Європейського фонду валютного співробітництва. Він використовувався як розрахункова база для визначення бюджету ЄС, для розрахунку центральних валютних курсів, як розрахункова і кредитна одиниця між центральними банками, а також як база для розрахунку відхилень різних валютних курсів. Квота національних валют в структурі ЕКЮ визначалася економічним потенціалом країн (їхньою часткою у сукупному ВНП та товарообігом країни).
З 1 січня 1999 р. із введенням в обіг єдиної для Євросоюзу валюти — евро — в Європі почав діяти Економічний і валютний союз. Остаточний список держав, які готові до впровадження евро, було затверджено главами держав і урядів країн на саміті 2 травня 1998 p. y Брюсселі. Згідно з цим списком до монетарного союзу у січні 1999 р. приєдналися 11 з 15 країн Європейського Союзу — Бельгія, Німеччина, Іспанія, Франція, Ірландія, Італія, Люксембург, Нідерланди, Австрія, Португалія і Фінляндія. Утрималися від вступу Англія, Швеція, Данія, а Греція не пройшла за макроекономічни-ми показниками.
Отже, з 1 січня 1999 р. евро замінив національні валюти держав у безготівкових розрахунках, а банкноти і монети введено в обіг з 1 січня 2002 р.
З 1 січня 1999 р. Міжнародний валютний фонд у своєму кошику резервних валют замінив німецьку марку і французький франк на євро.
У таблиці 1 наведено курси валют країн Євросоюзу щодо євро.
Таблиця 1. Країни Євросоюзу та курси їхніх національних валют щодо євро
Країни Євросоюзу, які не запровадили євро: