Архітектура та будівництво 15-16 ст. в Україні

Забудова міст. У загальній картині еволюції архітектури та будівництва на українських землях час від середини XV до середини XVI ст. не становить окремого замкнутого в собі періоду.

Містобудування, що виразно занепало на українських землях після інтенсивного розвитку в середині — другій половині XIII ст., у рамках розглядуваного періоду пожвавлюється, особливо з першої половини XVI ст. Цьому сприяла стабілізація внутрішньої ситуації. Започатковується формування мережі приватних міст, розвиток якої припадає вже на наступний період історії. У плануванні містобудівельних ансамблів впродовж століття не сталося істотних змін. Надалі виступають як утверджені ще за княжої доби вільні принципи планування, визначувані насамперед особливостями рельєфу конкретної місцевості, так і розпланування мішаного типу, на західноукраїнських землях нерідко з регулярним, характерним для планування міст на Магдебурзькому праві ядром, та вільним розташуванням передмість. Утвердження на українських землях нової еліти й активне будівництво резиденційних укріплень привело до того, що нерідко вони стали відігравати важливу роль у планувальній структурі міст.

Продовжує розвиватися система міських укріплень як давніх історичних міст, так і новозасновуваних. Поряд з постійною загрозою з боку татар інтенсивний рух, спрямований на заснування нових міст, робить міські укріплення важливим напрямом розвитку українського оборонного будівництва. Як і раніше, лише поодинокі великі міста, на зразок Львова чи Кам’янця-Подільського, могли дозволити собі спорудження мурованих фортифікацій. У менших вони поставали хіба що у випадку належності до маєтків якогось могутнього феодала. Прикладом можуть бути міські укріплення зламу XV — XVI ст. Дубна, що належало князям Острозьким, — від них збереглася Луцька брама. У переважній більшості міст укріплення споруджувалися у комбінованому варіанті — з дерева та землі, в чому знайшла продовження одна з характерних рис оборонного будівництва княжої доби. Неодмінним елементом системи укріплень був рів — з водою, якщо це дозволяли місцеві умови, або сухий. Характер таких укріплень значною мірою визначали природні особливості рельєфу місцевості.

Міська забудова розвивалася в рамках усталених містобудівних структур й у більшості своїй продовжувала залишатися дерев’яною. В окремих західноукраїнських містах з сильною патриціанською верхівкою німецького походження й тісними зв’язками з німецькими теренами значного поширення набули фахверкові конструкції верхніх поверхів при мурованих нижніх. Такий характер мала, зокрема, забудова Львова перед пожежею 3 червня 1527 р. Дерев’яні конструкції каркасів будинків стали поживою полум’я — для його зменшення гармати з міських мурів були повернуті на місто й розстрілювали конструкції верхніх поверхів будинків.

Тому у Львові елементи готичної житлової забудови збереглися виключно на рівні нижніх поверхів будинків. Проте і після 1527 р. у середмісті, особливо на його периферії, дерев’яна житлова забудова не була рідкістю. Тим більше поширення вона мала на передмістях, для яких муровані житлові будинки і в пізніших часах належали до винятків. Поза Львовом окремі зразки житлової забудови розглядуваного періоду вціліли у Кам’янці-Подільському, але практично лише на рівні підвальних частин будівель. Частковим винятком виступає хіба що згодом неодноразово перебудовуваний вірменський торговий будинок, який існував уже в 1479 р.

Житлова забудова менших міст була виключно дерев’яною; певніших відомостей про неї з розглядуваного століття не збереглося.

Оборонні споруди. Розглядуване століття було черговим важливим періодом в історії оборонного будівництва. На його еволюцію помітно вплинуло утворення в середині XV ст. Кримського ханства й початок регулярних набігів кримських татар на українські землі. В цій галузі триває утверджене впродовж попереднього століття співіснування і паралельний розвиток власної традиції, закоріненої у княжій добі української історії, та привнесеної на західноукраїнські землі з другої половини XIV ст. європейської будівельної системи. Розвиток місцевого варіанта останньої був пов’язаний насамперед з середовищем прийшлої польської феодальної верхівки, німецького патриціату в містах (до його полонізації впродовж першої половини XVI ст.) та приїжджих будівничих, переважно німецького походження.

Характерним прикладом невеликого мурованого укріпленого замку-резиденції може бути закладений 1485 р. замок у Свіржі на Львівщині, в якому вдало використано особливості рельєфу. Замок розташовано на схилі пагорба, в його оборонну систему первісно входила також споруджена у вигляді передмостового укріплення (для українських земель це приклад малохарактерний) оборонна вежа, яка, цілком очевидно, належала до традиції раніших часів і згодом занепала. Пристосована під дзвіницю вежа як оборонний елемент входила також у систему укріплень парафіяльного костьолу св. Мартина у Скелівці (Фельштині) на Старосамбірщині.Проте наймогутніші магнатські резиденції й одночасно найхарактерніші зразки резиденційної оборонної архітектури поставали на території найбільше загрожених Волині та Поділля. Вони насамперед набирали вигляду укріплених замків, які здебільшого включали систему стін з вежами й житловими приміщеннями як для власника та його родини, так і для гарнізону. Житлові будівлі на території таких замків нерідко були дерев’яними. Такі оборонні комплекси лише в окремих своїх елементах дійшли до нашого часу. З території Волині характерним прикладом подібного укріплення є Луцький замок, від якого збереглися стіни і вежі. З резиденції князів Острозьких в Острозі вцілів лише центральний її елемент — вежа Мурована (без завершення), споруджена на схилі замкового пагорба. Вона має два високих підземних (щодо рівня подвір’я) поверхи з могутніми готичними склепіннями й наземну (після втрати верхнього ярусу двоповерхову) частину. Сама її назва підкреслює, що до системи укріплень замку входили не лише муровані об’єкти, що підтверджує інвентар 1603 p. 2 За його даними, ще на початку XVII ст. княжий житловий будинок на території замку був дерев’яним.