Архітектура первісного суспільства (I млн. років до н.е. – II тисячоліття до н.е.)

Загальний характер жител, їхньої огорожі, а також місце культової площадки можна побачити на реконструкції поселення Березняки (рис.1.13).

Укріплене поселення стародавніх германців (рис.1.14) має форму кола. Така форма дуже раціональна, бо утворюється найбільша площа, захищена мінімальними за довжиною периметра валами, які в змозі захищати найменше число воїнів. Стіни окремих будівель виконані тут у вигляді тину, обмазаного глиною (рис.1.15).

Формування середовища проживання людини первіснообщинної епохи зумовлене передусім геокліматичними факторами: коливаннями температури, вологістю повітря, характером ландшафту й рослинності, тваринним світом, наявним будівельним матеріалом. Роль геокліматичного зонування в формуванні архітектури пояснює рис.1.16. Перехід від зони до зони – плавний. Екваторіальний клімат дозволяє обходитися майже без одягу й легким житлом. Натомість у поясі вічних снігів, де розвинуте кочове оленярство і відсутні природні матеріали для капітального житла, яке б добре захищало від морозу, функції житла були розподілені між укриттям (легкий чум) і дуже теплим і зручним хутряним одягом. Часто тут будували сховища з блоків щільно втоптаного снігу, які між собою скріплювала швидко замерзаюча вода.Наведемо кілька прикладів житла різних зон. Північноамериканські індіанці зводили конічні намети з жердин, які вкривали березовим лубом або оленячими шкурами (рис.1.17).Африканська хатина, яка для захисту від хижаків і чужинців зведена на дереві (рис.1.18), всередині не розділена на окремі приміщення - це притаманно більшості ранніх первісних жител.

Широкого розповсюдження набули в бронзовому віці будівлі на палях (рис.1.19). Вбиті в дно або в болотистий грунт вони підтримують платформу, на якій зводиться будівля, при цьому палі одночасно використовують як каркас стіни, а їх кінцівки підтримують крокви даху. Залишки будівель на палях знаходять в Італії, Швейцарії, Океанії та інших місцях. Ціле поселення на палях було досліджено на Женевському озері. Воно мало довжину до 360, а ширину – від 30 до 45 м.Долішня частина давньогрецького дому (рис.1.20) змурована з каменю, горішня – з цегли-сирцю; крокви, стовпи, двері – дерев'яні.

Куполоподібні житла в Енгадині (рис.1.21), зведені в зоні африканських пустель з сильними вітрами, мають обтічну форму, яка запобігає занадто швидкому вивітрюванню змурованих з каміння стін.

Згодом житло сім'ї відривається від родового, стає самостійним (рис.1.22). Хоча таких домів у поселенні досить багато, але нема ще межі, яка б відокремлювала поселення від зовнішнього світу, нема упорядкованого продуманого розміщення домів.

Великих поселень за часів первіснообщинного ладу ще не було. Лише в Малій Азії та Палестині вже в VIII – VI тис. до н.е. виникли розвинуті й багаті поселення (рис.1.24). Це, передусім, Ієрихон (там, де сучасна Герика в Ізраїлі) – місто, котре було засновано в IX тис. до н.е. (рис.1.23). Він став одним із провідних центрів на важливому торговельному шляху. Мешканці Ієрихона швидко багатіли й оточили місто муром (бо було що викрадати і що захищати!) заввишки 5 і товщиною 1,5 м. Уздовж нього проходив рів шириною – 8, глибиною – 2 м. До фортечних укріплень входила і кам'яна башта висотою 9 м. Близько 8000 р. до н.е. в Ієрихоні в куполоподібних будинках жили приблизно 2000 мешканців.

Одним із найдавніших поселень вважають також Чатал-Гуюк в Малій Азії, на теренах сучасної Туреччини (рис.1.25). Близько 6000 р. до н.е. в цьому квітучому місті – осередку гончарства і ткацтва – проживало 5-6 тис. мешканців. Доми з глини стояли впритул один до одного. Щоби потрапити додому, треба було по драбині піднятися на дах, а звідти крізь ляду влізти всередину житла. Це було не дуже зручно, але й ворогам було важко вдертися в таке поселення. В Чатал-Гуюку існувало декілька святилищ. Їх розмальовані релігійними сценами стіни прикрашали гіпсові зображення бичачих голів із справжніми рогами (рис.1.26).

Ми майже нічого не знаємо про подібні міста. Вони були поодинокі і знаходилися далеко одне від одного. Через це культури Ієрихона і Чатал-Гуюка в цивілізації не розвинулись.

У добу бронзи досягли свого найвищого розвитку споруди з великих каменів. Вони одержали загальне найменування мегалітичних. Вертикальні поодинокі камені називали менгірами (від бретонського men – камінь + hir – довгий). Це були, ймовірно, знаки, які відмічали поховання видатних вождів, або тотемні споруди-символи, що відображували легендарне походження роду. Такі камені могли бути необробленими або певної форми (рис.1.27). Їх поверхня інколи вкривалася малюнками або самі вони мали вигляд якихось фігур (рис.1.29).

Інколи кам'яні блоки утворювали довгі «алеї» (рис.1.28). Вчені припускають, що такі «алеї» могли мати ритуальне призначення. Повільний урочистий рух процесії оформлювався, узаконювався і монументалізовувався рядами важких і довговічних каменів, поставлених обабіч шляху. Висота менгірів сягає 4-5 м і більше. Вони поширені на території Північно-Західної Європи, зустрічаються й у Сибіру, на Кавказі, в Криму.