ДЕРЕВ'ЯНА ЦЕРКОВНА АРХІТЕКТУРА ПРИКАРПАТСЬКОЇ РУСІ
Виклад послідовного розвитку російського будівництва був би неповний, якщо обмежитися пам'ятками Великої й Малої Русі. Адже й поза межами сучасної Росії є групи руського плем'я, мистецтво яких так чи інакше прилягає до форм загальноросійських. Таким слов'яно-руським плем'ям уже в далекій давнині були заселені Карпати, і різні гілки його з давніх-давен займали, як займають і тепер, увесь простір нинішньої східної Галичини, Буковини та Угорської Русі. Залежно від географічного положення та історичних умов ці племінні групи то більшою, то меншою мірою зберігали свою самобутність і ті расові особливості, що споріднюють їх з Великою й Малою Руссю.
В іншому місці вже зазначалося (т.1, с.336-337), що найбільша самобутність на Карпатах заціліла ще в глухих гірських оселиськах, які, з одного боку, убезпечені від нівеляційного тертя із західними сусідами, а з другого - заховані також від заповзятливих латинізаторів і мадяризаторів Львова, Відня та Будапеш та. Особливо це стосується дерев'яного церковного будівництва. Муровані храми ставили тільки в містах та ще в багатих містечках, дуже відкритих впливові католицьких форм, тим-то й не дивно, що в цій галузі на Карпатах не було вироблено якихось несподівано нових і досконалих типів.
Зовсім в інших умовах було дерев'яне будівництво як на далекій російській півночі, так і тут; люд мало або зовсім не зважав на вимоги далеких духовних властей і цілковито віддавався своєму внутрішньому чуттю, що привело його до творінь високохудожніх і прекрасних.У них Прикарпатська Русь промовила власне слово, невідоме ні півночі, ні півдню Росії1.
До першого поділу Польщі, що стався 1772 року, Галичина становила таку саму провінцію польського королівства, якою була й Україна. Завдяки племінній спорідненості й великій близькості - подекуди майже тотожності - мови, обидва ці краї зливалися, по суті, в один, і цілком природно, що й будівництво Карпатської Русі повинне було мати багато спільного з будівництвом Русі Дніпровської0.
Проте, хоч які подібні основні способи дерев'яного церковного будівництва на Русі Київській і Галицькій, ця остання виробила свої особливі форми, до того ж форми щонайсамобугніші.
Тимчасом як церкви Наддніпрянщини зберегли від свого питомого типу самий тільки первісний план, систему будування й здійняті вгору громаддя своїх пірамідальних завершень, а вигляд їх набув виразної ознаки стилю бароко, - церкви глухих гірських оселиськ на Карпатах заховали подобу, що пересвідчує в їхній старожитності. Примітивності й глибокій архаїчності цих дивовижних витворів народного мистецтва якось мимоволі віриш.
Руська людність давнього Галицького князівства, становлячи гілку малоруського плем'я, поділяється на кілька груп, що різняться одна від одної деякими особливостями в характері, звичаях, говірці й одязі. У західній частині нинішньої Галичини живуть лемки, мистецтво яких через сусідство зі слов'янами неруського плем'я - словаками та поляками - втратило яскраве самобутнє забарвлення. Південно-східну частину Галичини населяють гуцули. Щільно прилягаючи до російського Поділля, Гуцульщина дуже близька у своїх дерев'яних храмах до типів, поширених у межах теперішньої Подільської губернії, і тут так само, як і на російському Поділлі, дається взнаки вплив польського бароко.
Третя група галицько-руського плем'я осіла в горах південної Галичини - це так звані бойки. На Бойківщині південно-руське дерев'яне будівництво досягло свого найпишнішого розквіту, і тут-таки постали ті подиву-гідні храми-казки, які можна порівняти хіба що з їхніми північними братами - храмами-богатирями російської півночі. Зрештою, в окрему, четверту групу слід виділити населення центральної й північної Галичини, де сформувався свій храмовий тип.
Крім цих основних типів, є ще й перехідні види: шляхом з Поділля на Бойківщину можна зустріти цілу низку послідовних переходів від подільського типу до бойківського, як і, прямуючи з Бойківщини на Лемківщину, можна простежити поступове перетворення бойківського типу в тип лемківський, а ще далі, на захід - перетворення лемківського в сілезький.
Тип давнього буковинського дерев'яного храму відмінний од галицьких, а пізніші - витримані в стилі, звичайному на Гуцульщині. Серед гуцулів є цілі родини, зайняті тільки будуванням храмів, причому технічні знання в них часто переходять від батька до сина протягом цілої низки поколінь. Завдяки цьому в них живі ще традиції, і дотепер вони споруджують у своєму народному стилі храми по всьому галицькому Поділлі та на Буковині. Що ж до Угорської Русі, то останнім часом мадяризація заподіяла тут такі спустошення, що давній угро-руський храмовий тип зник чи не остаточно.Як уже зазначалося, способи теслярства вироблялися з незапам'ятних часів, і система будування дерев'яної споруди може бути зведена до двох основних видів: або будівля складається з поземно покладених одна на одну колод, утворюючи так звані „вінці", або колоди ставлять насторч, на зразок величезного частоколу. Перший тип будування поширений в усьому слов'янському світі, другий застосований у скандинавських храмах і, судячи з деяких даних, був узвичаєний на всьому Заході. Відомо, що задовго до запровадження в Європі християнства різні її народи будували своїм богам дерев'яні капища, іноді величезних розмірів3. Поволі на всьому обширі Європи дерев'яні храми починають зникати, поступаючись місцем мурованим, і тільки в Норвегії та в слов'янських землях збереглися ще, а подекуди й далі зводяться дерев'яні храми. На решті теренів Європи вони заціліли лише там, де населення має велику слов'янську домішку або де просто живуть слов'яни - у Познані, Вестфалії та Силезії. Тип дерев'яних церков, що доживають свого віку в цих колись слов'янських землях, лишається незмінне однаковим повсюди: за планом - це завжди сполучення троох зрубів -головного,центрального четверика для молільників, гранчастого вівтарного прирубу зі сходу й невеликого Прямокутного прирубу із заходу для притвору. Дзвіниця звичайно стоїть окремо,а іноді вона надбудована над притвором. Усі ці церкви обшиті знадвору шалівкою, а всередині зруб не прикритий нічим. Стелі - дощані, то рівні, то вигнуті на кшталт коробового склепіння. Сам зруб виконано за допомогою системи вінців. Таких церков особливо багато збереглося у Верхній Силезії, яка до порівняно недавнього піднесення там фабричної промисловості була найглухішим закутком Німеччини, що спинився на побутових формах ледь не часів середньовіччя4.