Пiдтекстовий викривальний пафос роману-притчi Валерiя Шевчука "На полi смиренному..." - розкриття сутностi тоталiтарного суспiльства
Закони iснування людського суспiльства настiльки складнi та суперечливi, що часто здаються нам абсурдними. Загострене вiдчуття цiєї абсурдностi буття лягло в основу цiлого модернiстського лiтературного напряму - екзистенцiоналiзму, що базувався на концепцiях однойменної фiлософiї, найвiдомiшими представниками якого були Камю та Сартр. Екзистенцiоналiзм висвiтлював роль людини, як метафiзичної, а не лише соцiальної iстоти, погляд на особистiсть з цього ракурсу дозволяла торкатися оминутих представниками чистого реалiзму сутностей. Не випадково головним рiзновидом лiтературних творiв цього напряму стала сучасна притча. До цього жанру звертається й український письменник Валерiй Шевчук. Але його роман-притча "На полi смиренному..." попри близкiсть до екзистенцiоналiстської прози, має свої вiдмiнностi: автор намагається дати й рацiональне пояснення абсурдним подiям, природi та витокам тоталiтаризму.
Сюжетно роман присвячений життю монастиря. У Шевчука були причини обрати його за модель тоталiтарного суспiльства, бо регламентацiя чернечого життя була дуже схожою на устрiй тоталiтарних держав ХХ сторiччя. "Iдейна" (у цьому випадку - релiгiйно-iдейна) примусова одноманiтнiсть, доповнена вiдвертим лицемiрством, часом - неприроднiсть вимог як iдейного, так i фiзiологiчного плану, жорсткi правила з чiткою iєрархiчнiстю пiдкорення, навiть наявнiсть свого роду одностроїв - усе це можна спостерiгати у будь-якiй системi тоталiтарного типу. Головна iдея береться хороша, приваблива для звичайних людей, але результат її втiлення стає протилежнiстю вихiдним засадам. При нацизмi любов до своєї нацiї перетворюється на намагання знищити усiх iнших, розмови про рiвнiсть i братерство комунiстичної iделогiї - на зведення усiх людей до ролi "гвинтикiв". Але категорiї "Бога" i "диявола" завжди були синонiмами категорiй "добра" i "зла" у найзагальнiшому значеннi, тому пiдмiнювання одного iншим у релiгiйних закладах є найбiльш яскравою. Це й дослiджується в романi В. Шевчука.
Отже, теоретично будь-який монастир - це мiсце перебування i життя людей, що вирiшили присвятити себе, своє життя служiнню Боговi. Головний герой Шевчука (вiд iменi якого йдеться розповiдь) пояснює свiй прихiд туди тим, що вiн "Не мiг знайти в свiтi доброго мiсця, надто болiли менi болi свiтовi i надто переймався я ними". За його твердженням, таких людей було чимало: при душевному неспокої й конфлiктi з дiйснiстю, багато хто шукає виходу в служiннi певнiй iдеї. Але саме тут i починається суперечка мiж iдейно задекларованим i реальним: автор наводить кiлька прикладiв доль людей, що знайшли замiсть втiхи дещо протилежне. Втрачає усе майно ошуканий Василем Федот, зраджує своє кохання Iоанн. Та найгiрше для них не самi втрати - усвiдомлення хибностi обраного шляху й марностi своїх жертв.
Федоту про необхiднiсть доброчинностi твердив весь час майже ма-нiакальний користолюбець i заздрiсник Василь. "З малих лiт менi пекло, що один у молоцi купається, а iнший лiктi кусає", - зiзнається вiн Федоту, й трохи далi уточнює: "Яка це втiха, подумав, зробити цього багатого голим". Пiзнiше, коли Федiр-Федот знаходить клад, Василь iз заздрощiв нацьковує на нього князя. На що схожа ця логiка? На бiльшовицьке тлумачення рiвностi: хай i собi не отримати, але не дозволити комусь жити краще за себе.Ще вiдвертiше викривають протилежнiсть "офiцiйної iдеологiї" справжнiй вiрi два iнших епiзоди: iсторiя Iоана, якого пiдбурили зрiктися кохання пiд виглядом необхiдностi боротьби iз пристрастями, та iсторiя Iсакiя. У них прямо протиставляється Бог i офiцiйнi уявлення про Бога. "Хто ж бо життя творить, той неодмiнно любов сiє, вiдтак i багословенний стає, а хто ненависть сiє, у шатi вiн князiвськiй, чи чернечiй - диявол у ньому". Iсакiй дiстає унiкальну можливiсть поспiлкуватися з самим Господом, та саме вiд нього чує: "Заради слiпої облудивiддав ти свою силу". Далi виявляється, що Боже Одкровення зовсiм не потрiбне "служителям Бога" у особi iгумена та iнших керiвникiв. Не язичники чи турки змушують Iсакiя зректися своєї вiри - тi, хто теоретично мав би слiдкувати саме за її дотриманням, бо для них "Святою правдою може вважатися те, що служить славi нашого монастиря. Коли ж заради неслави воно пишеться, то лихi вигадки це i наклеп". то ж навiть i слова Бога, на їхню думку, теж свого роду "наклеп", i Лаврентiй з бичем (невипадковий тезка Берiї) вибиває з Iсакiя брехливе зречення. Не вистачило сил у Iсакiя протистояти тиску, лише пiд виглядом юродивого продовжує вiн нишком казати правду. Майже так само зрiкається свого покликання i головний герой, сумно зiзнаючись: "Кожен iз нас занадто улягає обставинам, через що легко може зрадити i спаплюжити брата задля тимчасового спасiння". Вiн вирiшує просто тихо чинити добрi справи, але не повставати проти iснуючої сили в свiтi, де "вимагається тiльки одне: податися, пригнутися i розм'якшiти - всi поспiвчувають тобi". Але ж, як доводила iсторiя, це для бiльшостi теж не було рятунком: за часiв сталiнщини тих, хто каявся, розстрiлювали так само, як i тих, хто намагався опиратися й зберiгати власну гiднiсть.
Саме пiсля цього епiзоду вiн пояснює своє рiшення свiтоглядною концепцiєю можливої природностi прагнення людей до такого iснування: "Уподiблення - ось що збиває людей у громади [...] Через це однакову одежу вдягають i однаковi намагаються висловлювати думки".
З цим можна погоджуватися або не погоджуватися, але важко не оцiнити необхiднiсть знайти вiдповiдь на питання: чому саме виник тоталiтаризм як явище. Хоча б для того, щоб знати, як протистояти йому. Це й робить роман-притчу Шевчука таким актуальним i цiкавим.