Роль мiфа в новелi Томаса Манна "Смерть у Венецiї"
Новела Томаса Манна "Смерть у Венецiї" - складний твiр, сповнений глибокого символiчного й алегоричного змiсту. Кожен образ нiби має подвiйну природу: його можна сприймати реалiстично, а можна спробувати зрозумiти символи i алегорiї, що криються за кожним образом. I тодi весь твiр набуває глибокого фiлософського звучання. Важливу роль у новелi вiдiграють мiфiчнi сюжети й образи, що використовує автор.
Люди колись не могли пояснити таких високих i абстрактних понять, як життя i смерть, кохання i ненависть, добро i зло, прекрасне i потворне i створити мiфи. Мiфи i сьогоднi вражають яскравою образнiстю. Невипадково письменники звертаються до мiфiв, розкриваючи найважливiшi проблеми та своє розумiння свiту.
Але Т. Манн творить свiй мiф новелi "Смерть у Венецiї", у нього як i в античних, бiблiйних мiфах, подано образну модель свiту.
Новела починається з того, що герой, письменник Густав Ашенбах, виходить на звичайну прогулянку пiсля напруженого дня з надiєю, що прогулянка подарує йому плiдний для роботи вечiр. Але якась "вища сила" робить цю прогулянку вирiшальною в долi героя. Насувається гроза, i герой опиняється бiля цвинтаря. Ашенбах, заглиблений у свої думки i мрiї, несподiвано бачить якогось дивного чужинця, портрет якого нагадує чи то бога Вакха, чи то перевiзника душ у царство мертвих Харона. I цвинтар, i чужинець - все це створює алегоричну картину дiйсностi, в якiй живе Густав Ашенбах. Все це викликає вiдчуття неминучої трагедiї. Цi образи пояснюють нам несподiване рiшення героя вирушити у подорож. Але герой наче не помiчає цих попереджень "вищих сил", нехтує ними. Тут Манн не звертається до античних мiфiв, а зосереджується на християнських, що протиставляють духовне фiзичному. Виникає враження, що духовнiсть, християнськi моральнi цiнностi притаманнi сучасному життю. Але чому ж герой не вiдчуває себе щасливим? Можливо, цi цiнностi оманливi. Невипадково твори Ашенбаха оспiвували героїзм слабких, що прагнуть "виглядати велично". Ашенбах втомився вiд цього свiту i таких "героїв". Тому вiн вирушає у подорож. Мандри Ашенбаха нагадують поневiряння Одiссея, повернення його на батькiвщину. "Культурну батькiвщину" Ашенбаха уособлює Венецiя, куди герой знаходить шлях не вiдразу. Одiссей попри всi перепони прагне побачити рiдну землю, щоб хоч вмерти на нiй, i його повернення - перемога, нагорода за самовiдданiсть i витривалiсть. "Повернення" Ашенбаха обертається смертю. Вiн не витримує випробування. Описуючи "венецiанський перiод" життя Ашенбаха, автор використовує ремiнiсценцiї з античних мiфiв. Саме тут герой вiдкриває для себе красу свiту й захоплюється цiєю красою, закохується в неї. Юний Тадзiо нiби втiлює цю красу. Розмовляючи про хлопчика, автор звертається до образiв i сюжетiв мiфiв про Орiона i Кефала, Аполлона i Зефiра, Семелу i Зевса, Анелоя i Геракла, Гiансента i Нарциса. Всi цi мiфи про кохання, в якому чуттєвi пристрастi призводять до смертi когось iз героїв.
Ашенбах теж їде цим шляхом. Пристрасть заслiплює його, вiн ладен порушити моральнi закони, - i розплата за це неминуща.
Мiф про Троянську вiйну розповiдає про страшну помсту бога Аполлона за зневагу до себе. На грецьке вiйсько боги наслали страшну хворобу. З цiєї подiї починається славнозвiсна "Iлiада" . Епiдемiя холери, що охоплює Венецiю, сприймається як кара за зневагу до моральних i культурних цiнностей, символiчно зображується у хтивих пристрастях Ашенбаха. Знесиленому в боротьбi зi своїми пристрастями герою примарюється дiалог Сократа з учнем, в якому фiлософ "вчить Федру туги за досконалiстю i доброчиннiстю". Саме цю тугу втрачає Ашенбах, вiн забуває, що "краса лише шлях чуттєвого до духу". Якщо ж пригадати, що Ашенбах - визнаний письменник, володар думок мiльйонiв читачiв, то висновок Т.Манна дуже сумний. Людство втрачає духовнiсть, зневажає i нищить духовну спадщину попереднiх поколiнь.
Останнi сторiнки новели знову примушують нас, читачiв, пригадати мiфологiчнi образи. Тадзiо, що стоїть на вузькiй смужцi землi посеред моря, нiби поєднує християнськi i античнi мiфологiчнi символи. Тадзiо водночас нагадує i Христа, що пройшов по водi, а поза його - i Аполлона. Тадзiо дивиться на Ашенбаха, i цього погляду герой не витримує.
Такий мiф про сучасну людину творить Манн, нiби попереджує нас, сучасникiв, про фатальнi наслiдки зневаги моральних i етичних цiнностей.