"Всiм серцем любiть Україну свою - I вiчнi ми будемо з нею". (Володимир Сосюра)
Ми, українцi, ще й зараз самi не знаємо iсторiї своєї країни. Героїв українського народу називали ворогами i навiть зрадниками. Так робили тодi, коли неможливо було змусити замовчати борцiв за волю i свою державу. Ще бiльше славних iмен i подiй намагалися назавжди приховати, щоб люди їх цiлком забули.
Українцi мають усi пiдстави пишатися тим, що їхня Батькiвщина не раз переживала днi могутностi й слави, мала справдi легендарних героїв, мужньо долала найважчi випробування. I потiм вiдроджувалась, виростала з руїн, виховувала новi поколiння, закоханих у рiдну землю лицарiв правди i волi. Ми можемо пишатися тим, що Україна нiколи не поневолювала iншi народи, а лише захищала себе вiд ласих на чуже добро близьких i далеких сусiдiв.
На жаль, цiлими сторiччями ворогам за допомогою грубого i жорстокого, як правило, кривавого насильства, облудної брехнi i пiдступу, розпалювання ненавистi мiж етнiчними групами українцiв удавалось панувати над Україною. Майже всi завойовники кричали нахабно, безсоромно i цинiчно, що вони несуть українцям тiльки добро i щастя. Прикро, але дехто з наших спiввiтчизникiв ставав на службу до чужинських можновладцiв i допомагав їм гнобити свiй народ. Перевертнями i яничарами, а в наш час манкуртами називають люди таких осiб, якi за грошi ладнi вiдректися навiть вiд рiдної матерi. Але були й тi, якi, навiть настромленi на польсько-шляхетськi палi та пiдвiшенi на турецьких залiзних гаках за ребра, вмирали з iменем України на устах. Їй вони вiддавали усi свої сили, здiбностi, працю i навiть життя. Кожна така людина розумiла, що тiльки тодi її Батькiвщина, Україна, зможе стати господинею на власнiй землi, коли всi її сини i дочки будуть щоденно працювати для досягнення цiєї великої, святої справедливої мети. Якби нас змалечку навчили вклоняти ся рiдному пороговi, рiдної мови, може, тодi не розгубили б ми зiбраної попереднiми поколiннями духовної спадщини i були б добрiшими й милосерднiшими. Але чужi школи i вчителi не тiльки не виховували у дiтей почуття любовi до рiдного, а, навпаки, отруювали їх безсоромно брехнею про тих, що поклав свою працю, а iнколи й життя на священний вiвтар незалежностi. За цих умов кращi iсторики i письменники, незважаючи на переслiдування, писали i видавали правдивi лiтературнi та науковi твори не лише для дорослих, а й для шкiльної молодi. Хто з наших сучасникiв не знає такi iмена, як Михайло Грушевський, Володимир Винниченко, Дмитро Яворницький, Пантелеймон Кулiш та iншi.
Але, незважаючи на те, як важко живеться сьогоднi українському народовi, хочеться сподiватись на те, що ми виживемо, вистоїмо. Над Днiпром не вигасає дух народу, не пропаде i його сила. Свiдомiсть українцiв постiй-но змiнюється i здобутки нашi ростуть. Народ не перестає боротися за свої права. Українська нацiя росте i розвивається, хоч як їй важко жити, i це додає всiм надiї й вiри, що доля народу змiниться на краще.