Урок етики для сучасникiв i нащадкiв (за романом Iвана Нечуя-Левицького "Князь Єремiя Вишневецький")
Iсторiя України для Нечуя-Левицького лишалася невичерпним джерелом роздумiв i творчих пошукiв, вiн вважав конче необхiдним розвивати нацiональну самосвiдомiсть, був переконаний, що саме художнi твори на тему iсторичного минулого здатнi викликати живу зацiкавленiсть широких верств українського народу до свого минулого.
Однак, змальовуючи образи iсторичних осiб, письменник не схильний до їхньої iдеалiзацiї: авторська думка прагне осмислити спiввiднесенiсть конкретних вчинкiв героїв з їхнiм значенням для iнших людей. Ця позицiя дуже виразно простежується в iсторичному романi "Князь Єремiя Вишневецький". Нечуй-Левицький, створюючи образ головного героя, серцем i розумом вiдчував нiкчемну сутнiсть iснування цiєї людини, яка, не сприйнявши культурних i духовних традицiй власного народу, до самої смертi була його потом, безсердечним мучителем України. На мою думку, саме на почуттi вiдповiдальностi перед своїми спiввiтчизниками робить основний наголос письменник.
У центрi твору - iсторичнi подiї середини XVII столiття, коли досi могутня Рiч Посполита, поширюючи соцiальний i нацiонально-релiгiйний гнiт на схiдних окраїнах, передусiм на Українi, спричиняла там рiшучий опiр народних мас. На тлi цих iсторичних подiй ми бачимо поступове входження онука знаменитого Байди-Вишневецького у великосвiтське коло i далi безпосередню його вiйну iз "сiромою" та козацькими повстанцями, що сприймається ним як можливiсть утвердити себе на поважних ролях у Польськiй державi.
Уже на перших сторiнках твору юний Єремiя постає егоїстичною, честолюбною i користолюбною людиною: "Моя гетьманська булава - то землi безмiрнi, безлiч грошей, вiйсько…" Увесь час вiдчувається його зневага до простого народу, до козацьких законiв: "Україна з гетьманством, з козаками менi не припадає до вподоби…" Навiть у виборi майбутньої дружини Гризельди Замойської Вишневецький керується думкою, наскiльки такий шлюб сприятиме його славi.
Але, прагнучи до неподiльної влади над людьми, постiйно доводячи право на це збагачення деспотiєю, герой повiстi не здобув очiкуваної слави i не мiг стати душевно щедрим чи хоча б душевно спокiйним: його життя i талант, його величезна енергiя були присвяченi фальшивiй iдеї. Так Нечуй-Левицький пiдводить нас до розумiння внутрiшньої драми Вишневецького. Для самого Єремiї ця драма полягає у тому, що вiн став, як мрiялося, королем.
Я ж вбачаю трагедiю Вишневецького у знехтуваннi славних традицiй батькiв, що зробило з нього людину без моральних принципiв, без почуття патрiотизму, цинiчну й нахабну. Починаєш розумiти, як це страшно, коли така людина має, крiм багатства, ще й владу!.. Уся подальша iсторiя доводила нам це не один раз.
Зневагу i презирство викликає цей жалюгiдний, нiкчемний i безсилий у своїй лютi людоненависник, коли занепокоївся, дiзнавшись, що вiйсько Богдана Хмельницького та Максима Кривоноса "взяло перевагу", народ встав проти своїх гнобителiв: "Що ж тепер станеться з Польщею, з Україною? Невже пропали навiки усi мої маєтностi, моя дорога Лубенщина, мiй квiт, мiй перл дорогий та коханий! Невже пропала Вишневеччина? Невже пропаде й панщина i холопи будуть вiльнi? Шляхту потоптали в болото, в багно! I хто потоптав? Мої закатованi вороги, козаки та мої панщанники - холопи. Який сором!.."
У цьому монолозi - суть єства Вишневецького. Менi здається, це найвиразнiше мiсце у повiстi, бо в ньому - i самохарактеристика. А ще - дiйсно сором. Тiльки цей сором, що визрiв у моїй душi, - iншої якостi. Хоч я i розумiю, що iсторiю не переписати, в нiй були сторiнки низького морального поступування з боку українцiв, але ж нащадок оспiваного народом славного Байди та митрополита Петра Могили не мав права дозволити собi зрадницьке життя. Тому вiн i не має права називатися сином України, бо нiчого, крiм презирства й сорому, по собi в пам'ятi не лишає. I в цьому - безцiнний урок моральностi, що дає нам у своєму романi I. С. Нечуй-Левицький.