"В його душi була мета, ясна i проста - народ i Україна..." (гiмн молодостi у романi Iвана Нечуя-Левицького "Хмари")
Як вiдомо, цивiлiзацiя розвивається лише тодi, коли кожне наступне поколiння робить крок уперед, дбаючи про рiдну землю, про свiй народ. Воно повинно осмислити поклики попередникiв i внести власну часточку в розвиток свого краю. Це глибоко розумiв Iван Семенович Нечуй-Левицький, бо сам усе життя трудився для рiдної культури, був справжнiм патрiотом i подвижником. Вiн був переконаний, що, коли в Українi буде якнайбiльше освiчених, нацiонально свiдомих i працьо-витих людей, в серцi кожного українця з новою силою спалахне вогонь нацiональної гордостi й честi. Генiальний митець вiрив сам i передав нам вiру в те, що Україну пiднiмуть iз жебрацького становища та духовного занепаду освiчена елiта, прогресивна молодь, яка не тiльки вболiває за долю рiдного народу, але й працює для нього.
Сумне буття України породжувало в душi Нечуя-Левицького гострi питання: як розiгнати тi хмари, що вiками скупчувалися над долею України? Як переконати народ у необхiдностi вiльного й розумного життя, щоб щастям сповнювався рiдний край? Вiдповiдь на цi питання вiн дає у романi "Хмари", який було надруковано на початку 70-х рокiв. Ми вже звикли до традицiйних героїв-селян у творах Нечуя-Левицько го, та iз сторiнок роману несподiвано виходять до нас українськi iнтелi-генти, нова сила української нацiї, соцiально активна та нацiонально свiдома. Їхнiми вчинками керував протест проти принизливого становища України, занепаду давнiх патрiотичних традицiй Петра Могили та його послiдовникiв.
Роман "Хмари" знайомить нас з кращими представниками молодої нацiональної елiти тих часiв - Дашковичем i Радюком, що були взiрцем працьовитостi, високої культури й мудростi. Чим бiльше я вчитувався в роман, тим бiльше переконувався, що цi образи подаються не паралельно, а нiби доповнюють один одного.
Ось - українець Дашкович, який приваблює до себе козацькою вродою, чудовим голосом, поетичнiстю душi. Ставши професором i отримавши запрошення до Московського унiверситету, вiн залишається вiрним своєму краєвi, повертається до Києва i гуртує навколо себе прогресивну українську молодь. Але вiн керувався програмою не реформатора, а просвiтителя - тому не дiйшов до своєї "ясної i простої мети". У зрiлi роки Дашкович зрадив iдеали своєї молодостi i "став скоса поглядать на молодих людей".
Представником нового поколiння української iнтелiгенцiї 60-х рокiв минулого столiття постає перед нами Павло Радюк. Своєю програмою та дiяльнiстю вiн перевершує улюбленого викладача й наставника Дашковича, що покладався лише на освiту й культуру. Павло уважно вивчає iсторiю України, разом з однодумцями поширює антицарськi твори Шевченка. Прагнучи жити чесно, вiн хоче подiлити з народом його долю. Та в характерi юнака ще замало дiяльної сили, щоб розiгнати хмари над Україною. Недарма Павлiв батько iронiзує: "О, багацько, сину, поможеш їм тим, що носитимеш свиту!" Письменник цим наче пiдводить нас до висновку: одне дiло проголошувати, а iнше - виконувати задумане. I в першу чергу, коли це стосується долi рiдної країни.
Менi здається, що Нечуй-Левицький, розповiдаючи про дiяльнiсть молодої елiти свого часу, пильно дивиться в очi нам, юнакам початку третього тисячолiття. Сьогоднi, коли Україна проголосила свою незалежнiсть, настала пора новому поколiнню молодих українцiв прийняти естафету вiд своїх попередникiв. I я думаю, що моя держава може на нас покластися!