Iдея громадського обов'язку в новелi Михайла Коцюбинського "Intermezzo"
Присвячую кононiвським полям.
/ М. Коцюбинський /
"Intermezzo" в перекладi з iталiйської означає "перерва". I не дивно, що навiть природа, яка згодом чарiвною музикою зазвучить в "Intermezzo", спочатку викликає у письменника майже вiдразу. Враження вiд прекрасної кононiвської природи лягли в основу "Intermezzo". На початку твору атмосфера похмура. Лiричний герой, як i Коцюбинський, виснажений тяжкою працею, громадськими справами, боротьбою, яку йому доводиться вести, щоб запобiгти людському горю. I от вiн опиняється за мiстом, серед природи i вперше помiчає: "Ах, як всього багато: неба, сонця, веселої зеленi". Краса свiту ще iснує незалежно вiд героя, вона нiби протистоїть йому: "На небi сонце - серед нив я", - зауважує вiн. Але поступово прогулянки в полi, споглядання загадкового й чарiвного свiту природи вiдновлюють його сили. Запахи, голоси, кольори природи все бiльше проникають у душу героя, заповнюють мажорним, оптимiстичним настроєм: "Повнi вуха маю того дивного гомону поля, того шелесту шовку, того бездумного, як текуча вода, пересипання зерна. Це повнi очi сяйва сонця..." Сонце змiнює не тiльки настрiй героя, воно просочується у глибину його серця, переповнює все його єство, надає якогось iншого змiсту його буттю. Спостерiгаючи картину заходу сонця, письменник тонко висловлює цю думку: "...сонце, бажаний гiсть, - i коли ти вiдходиш, я хапаюсь за тебе. Ловлю останнiй промiнь по хмарах, продовжую тебе у вогнi, в лампi, у феєрверках, збираю з квiток, з смiху дитини, з очей коханої. Коли ж ти гаснеш i тiкаєш вiд мене - твою подобу, даю наймення їй "iдеал" i ховаю у серцi. I вiн менi свiтить".
"Утома", що спершу цiлком заволодiла героєм, поступово вiдступає пiд тиском життєстверджуючих сил природи. Вона ще часом нагадує про себе та й знов поступиться мiсцем сонцю, його всеперемагаючiй ходi. I вже в кiнцi новели, згадуючи про сонце i жайворонкiв, шовкове шумовиння полiв i зозулю, лiричний герой зауважить: "Твоє журливе "ку-ку" спливало, як сльози по плакучiй березi, i зливало мою утому". Вiдпочинок повертає йому сили.
У центрi новели - конфлiкти мiж нормальним i ненормальним психiчним станом, межа, за яку ось-ось має перейти психiка героя. I навiть почасти переходить, коли його починають жахати тiнь вiд людини, порожня вечiрня кiмната, де все сприймається, як галюцинацiї. Його жахає i власний стан байдужостi до людського горя, до тих двадцяти повiшених, звiстку про яких вiн заїв сливою. "Ви бачите, я навiть не червонiю...", тобто "ви бачите, до чого я дiйшов", - каже герой. Але герой не вiдмовляється вiд боротьби, вiн прагне лише перерви.
Отже, тема твору - це митець i суспiльство, а саме: фiлософсько -психологiчна проблема - митець у критичнiй екстремальнiй ситуацiї, що склалася внаслiдок тих соцiальних умов, якi утворилися пiсля поразки першої росiйської революцiї.
У Коцюбинського гармонiйно поєдналися двi сили - з одного боку, громадянськi обов'язки до "темної країни", з другого - природжена м'якiсть i пасивнiсть натури, мрiйний нахил до краси - слугують за вiчне джерело роздвоєння у душi самого поета.