Життєвий подвиг матерi (за новелою Василя Стефаника "Марiя")

Новела "Марiя", написана В. Стефаником у 1916 роцi - один з найкращих творiв не лише з-помiж новелiстики письменника, а й з усiєї малої прози вiтчизняної лiтератури початку ХХ столiття. Вона присвячена пам'ятi Iвана Франка i являє собою художню iсторiю пiзнання головною героїнею людей, свiту i себе в ньому. Надзвичайний талант i безмежна любов до України дали письменнику змогу в цiй короткiй новелi вiдтворити весь розмах братовбивчої вiйни, плюндрування цiлої нацiї, роздертої помiж двох ворогуючих у першiй свiтовiй вiйнi iмперiй. Стефаник вiдтворює художнiм словом прагнення українцiв з'єднати "роз'єднанi в катастрофi" половини своєї нацiї

Письменник на власнi очi бачив, як цвiт українського народу - найкращi його сини - кладуть свої голови за її незалежнiсть, соборнiсть i державнiсть. Цi iсторичнi подiї i лягли в основу новели "Марiя", змальовуючи її головну героїню у важкi часи життєвих випробувань. Вона постає перед нами як символ самої України у вирi тих трагiчних подiй, якi судилися їй на драматичному шляху iсторiї початку ХХ столiття.

Ми бачимо Марiю у хвилини щастя, якi залишилися у минулому життi, i в безоднi тяжкого переживання посивiлої за нiч матерi. Цими споминами про минуле, коли її сини були бiля неї, героїня нiби прагне повернути тi щасливi днi, щоб не бачити жахливого сьогодення. I це зiставлення вражає мою уяву: в минулому - вродлива, здорова жiнка, сповнена своїм щастям, яка випромiнює радiсть i любов. Але подiї абсурдної братовбивчої вiйни болем i розпачем сповнили її душу - i ось вже вона ладна укоротити вiку без синiв, та потiм розумiє: бiль утрати не повинен порiзнити її з патрiотичним вибором синiв. Так через подолання святої материнської муки жiнка знаходить своє справжнє "я".

Стефаник, здається, нiчим особливим не надiляє свою героїню. Для мене вона - проста селянка, щастя якої - у працi бiля землi, в любовi до свого чоловiка, у щебетаннi дитячих голосiв. Але ось починається вiйна - i ми стаємо свiдками саморозкриття материнської душi, що вражає глибиною вiдчуття неприродностi воєнного стану свiту. I якщо у ставленнi до своїх дiтей Марiя спочатку керувалася лише своєю материнською любов'ю, то вже згодом пiд впливом синiв у неї зростає нацiональна свiдомiсть, яка дає їй змогу серцем i розумом усвiдомити важливiсть справи її синiв, пишатися ними: її дiти пiшли "добувати мужицьке право", були "ласкавi до простого народу, i народ …коло них цвiв".

Найповнiше, на мою думку, розкривається духовна велич матерi та глибина її любовi до дiтей у епiзодi, коли сини Марiї добровольцями вступили до лав Сiчового стрiлецтва i пiшли здобувати Українi свiй найдорожчий скарб, як тисячi iнших жiнок, що пожертвували своїми синами задля України: "Попiд мури мали держали серця в долонях i дули на них, аби не болiли", - так передає почуття цих святих українок автор.

Воєннi лихолiття не примушують Марiю зректися тiєї справи, заради якої проливають кров її дiти. Як найдорожчий скарб береже вона портрет Шевченка - єдине, що залишилося на згадку про синiв, їхня часточка; вона тiлом його закриває, а окупанти "кроїли тiло пугами". Шевченкова пiсня лiкує Марiїну душу, переносить її до синiв, i вона вже бачить, як збувається мрiя її дiтей: "Блискотять рiки по всiй нашiй землi i падають з громом у море, а народ зривається на ноги. Наперед її сини, i вона з ними йде на ту Україну".

Твiр прочитано, але збудження в душi не проходить. Мене дуже вразив цей шедевр творчої спадщини Стефаника, його символiка, його глибина i патрiотизм. Серце сповнюється почуттям нацiональної гiдностi i гордостi за славну iсторiю рiдної України, за її героїв - моїх спiввiтчизникiв.