Соцiальнi й моральнi проблеми "смутного" часу (за оповiданням Володимира Винниченка "Суд")

Володимир Винниченко увiйшов в iсторiю України як активний полi-тичний дiяч i письменник свiтового рiвня, що силою художнього слова вiдбив соцiальнi струси початку XX столiття. Стихiя бунтiв i зворушень, зiткнення влади з народом давали йому надзвичайно цiкавий i багатог ранний матерiал для написання яскравих творiв. За висловом I. Франка, Винниченко вмiє ловити життя на "гарячiм вчинку" i зобразити його в цiкавiй, хвилюючiй, гостросюжетнiй i драматичнiй формi.

Одним з таких "гарячих вчинкiв" став епiзод iз життя українського села передреволюцiйної доби невдовзi пiсля "грабiжок" на Полтавщинi 1902 року. Наростання селянського невдоволення, коли ось-ось може "закипiти" й село, в якому верховодить земський начальник Михайло Денисович Самоцвiт, зримо i переконливо змальоване в оповiданнi "Суд" (1903). На мою думку, вже в саму назву твору Винниченко вклав гостру iронiю й сарказм, бо нiякого правового дiйства в ньому немає. Бiльш того: Самоцвiтiв "суд" - це трiумф розлюченого куркуля! Тому з такою ж колючою iронiєю звучить i прiзвище цього українського унтерпришибєєва Самоцвiта. Носiй такого "благородного" прiзвища, яке викликає поетичнi асоцiацiї, виявляється брутальним самодуром.

Коли я читав це оповiдання, то весь час вiдчував, що автор примушує уважно вчитуватися у сюжет, самостiйно його аналiзувати, складати власне враження i ставлення до подiй. Сам же письменник нiби усувається вiд коментування подiй i образiв, передаючи свої "повноваження" Самоцвiтовi, для якого селяни - всього лиш слухняне бидло: "Служу я вже 10 год у земських начальниках, три рази мене били мужики, два рази палили, сам я за сотню, та де там, тисячу мужицьких морд розбив… Знаю я вже їх, як свої п'ять пальцiв…" Але, стривожений вибухом бунтiв, Самоцвiт зазначає: "Тепер не той час. Тепер мужика не обдуриш… Тепер вiн уже й сам бiльше тебе знає… Одно, чим можна здержать мужика, то… бить його треба". Саме такий самосуд над селянином, що виявив "непослушанiє", працюючи за мiзерну плату в господарствi Самоцвiта, i зображено в оповiданнi: "В морду! От

i все роз'яснєнiє… Р-раз, два… Третiй раз у вухо - i марш… I весь суд…"

I стає жахливо на душi вiд такого "суду" - знущання, i хочеться вiдшукати, запросити порятунку у односельцiв скривдженого. А що ж село? Сумiш настроїв, ненависть i страх охопила людей: "усiм стає страшно, але всi стоять мовчки, мов подубiли", коли на їхнiх очах земський начальник розправляється з Крутоноженком, що обурюється панським розбоєм. Здається, що гору врештi-решт бере Самоцвiт: непокiрному Никифору Крутоноженку зв'язують руки i вiдвозять у мiсто, де його чекає вже "настоящий суд". I вже в самому фiналi оповiдання: "З обох бокiв дороги стоять селяни й похмуро дивляться їм вслiд".

Але через страх, що здається, увiйшов у кров i плоть людську, пробивається дещо нове в настроях селян. Уже сказано слово наперекiр начальнику, вже побачили селяни в його очах переляк, вже вiдчули вагу власної сили. Тут Винниченко дуже майстерно змалював вагання i завмирання у непевностi "смутного" часу: люди ще бояться Самоцвiта, Самоцвiт уже боїться селян.

I дочитуючи оповiдання, я вiдчув у душi пiднесене хвилювання через надiю, яку подає остання сцена: "Дуриндi здається, що "засмикана конячина", яка сумно хитає головою, мовби говорить йому тим похитуванням: "Полетимо, полетимо, аж загудить, молодой человєк!" Чи не є це Винниченковим провiщенням для гнилого i недовговiчного суспiльного ладу, представленого самоцвiтами?