Образ мужика у казцi Михайла Салтикова-Щедрiна "Повiсть про те, як один мужик двох генералiв прогодував"
Посеред класикiв росiйського реалiзму XIX столiття Михайло Євграфович Салтиков-Щедрiн займає мiсце неперевершеного митця слова у галузi соцiально-полiтичної сатири. Вiн завжди був палким захисни ком iнтересiв пригнiченого люду i викривачем капiталiстiв. Упродовж 1850-1880-х рокiв голос генiального сатирика, "прокурора росiйського суспiльного життя", як його величали сучасники, гучно i гнiвно звучав по всiй країнi, i надихав кращих людей Росiї на боротьбу проти деспотизму самодержавства.
Каральний смiх Щедрiна не давав спокою представникам масового хижацтва - дворянству та буржуазiї, якi дiяли пiд заступництвом правлячої полiтичної верхiвки та у спiльнотi з нею. Вони виступають у казках то в звичайному соцiальному образi помiщика ("Дикий помiщик"), генералiв ("Повiсть про те, як один мужик двох генералiв прогодував"), купця ("Вiрний Трезор"), а частiше - в образах вовкiв, лисиць, яструбiв.
У "Повiстi про те, як один мужик двох генералiв прогодував" засобами казкової фантастики Щедрiн зображує, як джерелом не тiльки матерiального добробуту, але й дворянської культури є праця мужика. Генерали-паразити, якi звикли жити за рахунок чужої працi, опинившись на безлюдному островi, виявили звички голодних диких тварин, ладних з'їсти один одного. Тiльки поява мужика врятувала їх вiд остаточного озвiрiння та повернула їм звичайний "генеральський" вигляд: "Спиш, лежебок: - накинулися вони на нього. - Дивись, i вухом не веде, а тут два генерали другу добу вже з голоду вмирають! Зараз марш працювати!"
Пiд час небезпеки генерали виявили себе простими голодними чоловiками, а коли з'являється пiдлеглий - мужик, який повинен їм коритися у будь-яких обставинах, вони одразу вiдчули себе "начальника ми". А мужик "почав перед ними дiяти".
З гiркою iронiєю зобразив сатирик рабську поведiнку мужика перед генералами. Майстер на усi руки, чоловiк-велетень, перед протестом якого, якщо вiн був би на нього здатен, не встояли б i генерали, спокiйно пiдкорився своїм поневолювачам. Дав їм по десятку яблук, а собi взяв "одне кисле". Сам же i мотузку зробив, щоб генерали тримали його вночi, прив'язаним до дерева. Вiн навiть ладен був дякувати генералам за те, що вони "мужицької його працi не цуралися": "I почав мужик на бобах розводити, якби йому генералiв порадувати за те, що вони його, дармоїда, жалiли i мужицької його працi не цуралися! I збудував вiн корабель - не корабель а таку посудину, щоб можна було океан-море переплисти аж до самої Подьячеської". Генерали ще сумнiвалися у ньому, боялися, щоб вiн їх не втопив. А у неосвiченого мужика навiть i думки такої не було. Вiн був певен у своїх силах. "Набрав мужик пуху лебединого i вислав ним днище човника. Вистеливши, поклав на днище генералiв i, перехрестив шись, поплив". Ось так ставилися раби до своїх хазяїв. Боялися зробити щось не так, хоча мали всi можливостi. Важко собi уявити бiльш рельєфне зображення сили та слабкостi росiйського селянства, яке знемагало пiд потрiйним ярмом - чиновникiв, помiщикiв та капiталiстiв.
Казки Салтикова-Щедрiна були зброєю революцiйної сатири, завжди були засобами громадянського виховання людини та реформування життя на принципах соцiальної справедливостi та гуманiзму.