Народний письменник (роздуми про Iвана Котляревського)

Про полтавськi шляхи написано багато, а ще бiльше, мабуть, спiвано. Я це особливо вiдчула, коли гостювала у бабусi на Полтавщинi.

Грунтовi сiльськi дороги мають особливу принаду, особливу неповторнiсть i чаруючу силу. Вони прямують через невеличкi гаї, поля, видолинки. Тiльки побачивши їх, пройшовши ними, можна зрозумiти, чому їх iнколи порiвнюють зi стрiчками, i не просто зi стрiчками, а стрiчками, що в'ються. Вони кличуть мандрiвникiв у незвiданi краї, манять якимись вимрiяними дивами i пiзнанням чогось таємничого, що десь там, ген за обрiєм.

Мабуть, тими шляхами мандрував колись i Котляревський, заворожений їхньою принадою пiзнати щось досi незвiдане. Може, мандруючи, теж задивлявся на птахiв, що витворювали свою пiсню десь у високостях, а, може, просто приємно було мiряти кроками цю чудесну стрiчку, щоб насолоджуватися особливими звуками, якi могли враз перетворитися у пiсню чи в казку. А, може, так краще думалося, коли шлях вiв аж до Трої, до славного Енея-козака чи звивався аж до порога Наталчиної оселi? Так приємно було повертатися з таких мандрiвок i записувати свої враження i думки на паперi, коли виплiталася i вимережувалась то славна iсторiя троянцiв у запорозьких шатах, то хвилював прекрасний образ простої дiвчини-селянки, яка своєю духовною красою могла пiднятися до найвищих вершин досконалостi людини.

Я закохана в Полтавщину, бо там моє корiння: дiдусi i прабабусi вже понад столiття живуть на полтавськiй землi. Одного разу я звернула увагу на якусь намальовану картину в покоях прабабусi Марiї. Там були зображенi козак i дiвчина в українському вбраннi, вони стояли бiля плоту i розмовляли, над ним свiтив ясний мiсяць i по-особливому освiтлював охайний двiр, стрiху на хатi i призьбу, де лежало якесь збiжжя. Бiля тину - висока тополя, посрiблена мiсячним сяйвом. Запитала бабусю Марiю: "А хто це зображений на картинi? Хто художник? Звiдки у вас ця картина?" I бабуся з докором вiдповiла: "Як же ти не впiзнала? Це ж Наталка Полтавка зi своїм Петром. Бачиш, стоять розмовляють перед тим, як Петро пiшов на заробiтки, бо хто знає - може, й не побачаться бiльше. Бачиш, якi сумнi обоє? А хто малював - уже й не знаю. У нас колись мало не в кожнiй хатi були такi картини, бо, кажуть, що насправдi та Наталка iз нашого села родом, а не з Полтави. I ще старi люди казали, що ходив по селах якийсь розумний чоловiк i розпитував про гарних i чесних дiвчат, а тодi писав про них книжки. От, кажуть, i про нашу Наталку з роду Бондарчукiв написав. А Полтавкою вiн її назвав про людське око, щоб дiвчинi сорому не завдати, а може, щоб не загордувала. Ось що я знаю про цю мальовану Наталку та її Петра. Гарнi люди колись були, чеснi, правдивi.

Я була вдячна моїй прабабусi за цю розповiдь, яка ще раз пiдтвердила мою думку, що справдi народнi письменники, яким був Iван Петрович Котляревський, завжди живуть у пам'ятi людей. А ту картину прабабуся подарувала менi на добру згадку i добру пам'ять.