"Я тої сили частка, що робить лиш добро, бажаючи лиш злого" (образ Мефiстофеля в трагедiї Йоганна Вольфганга Гете "Фауст")

Людство завжди намагалося зрозумiти навколишнiй свiт, пояснити природнi явища i сутнiсть буття. Достатньо згадати бiблiйну оповiдь про Єву, яка скуштувала яблука з дерева пiзнання, працi алхiмiкiв епохи Вiдродження, спрямованi на винахiд "фiлософського каменя", за допомогою якого можна буде перетворити метал на золото i здобути "елiксир життя", що повертає молодiсть i здоров'я.

Але саме в епоху Вiдродження людина пройнялась вiрою у свою всемогутнiсть, що викликало новий сплеск церковної диктатури i вилилось у вогнище iнквiзицiї, спрямованих на вияв i знищення демонiв. Тодi з'явилось безлiч легенд про угоду людини з нечистим, серед яких i легенда про доктора Георгiя Фауста, яка у безлiчi перекладiв стала духовно рiдною цiлiй Європi.

Але Фауст був героєм саме для Гете, бо жив у ньому протягом шiстдесяти рокiв. За цю трагедiю, яка стала символом всього життя письменника, Гете брався за рукопис в передсмертнi хвилини i пiд час тяжкої хвороби в дев'ятнадцять рокiв, пiсля хвороби i короткочасної слiпоти на п'ятдесят першому роцi i на сiмдесят п'ятому, коли боявся, що не встигне його завершити. Можливо тому кiнець трагедiї i став своєрiдною сповiддю поета перед життям. Адже генiй Гете було визнано за життя, тому для нього "метою життя є саме життя". I ось саме цьому життю вiн пiдводить пiдсумок: "Не може вiчнiсть поглинути мої дiла, мої труди". А оскiльки Фауст жив у поетовi, то вiн i змiнювався разом з Гете. Дев'ятнадцятирiчний поет передав своєму героєвi тривоги власної юної душi i визначив його в особис-тому лiрично-драматичному планi. Можна навiть розглядати твiр як автобiографiчний, бо в ньому вiдбилась духовна еволюцiя автора. Герой Гете пройшов самотнiй шлях, хоча прагнув повноти життя. Але все життя за ним iшла тiнь Мефiстофеля, як його внутрiшнiй голос, як його друге я:

У мене в грудях двi душi живуть,

Мiж себе вкрай не схожi i ворожi.

Одна впилась жадливо в свiт земний

I розкошує в нiм в любовнiй млостi,

А друга рветься в тузi огневiй

У неба рiднi високостi.

I тут з'являється Мефiстофель як посланець духа землi. Власне, друге Я Фауста стає зримим. Мефiстофель уособлює всi пориви Фауста, його жагу до повноти життя. Фауст готовий вiддати душу за цю повноту, за те, щоб вимовити: "Спинися, мить! Прекрасна ти!". Але саме Мефiстофель є уособленням усього зла, що живе в Фаустi. Отже, коли Фауст живе пориванням, - вiн з Мефiстофелем заодно, а коли його облягають сумлiння, - вiн розлучається з Мефiстофелем, як з чимось потворним i ганебним. Мефiстофель тут рiзний: то привабливий, то вiдразливий.

Мефiстофель, для якого мета виправдовує засоби, готовий все вирвати з корiнням - у цьому ж його суть. А Фауст подолав дух заперечення i зневiри творчою працею, в якiй Мефiстофель не бачить сенсу, вважаючи перемогу за собою. Для Мефiстофеля вся мiра життя людини в тому, щоб поставити на її душi печать. У боротьбi за душу людини Мефiстофель постає метушливим i розгубленим. А сцена його боротьби з трояндами сповнена iронiї i глибокого смислу, адже, забувши про душу Фауста, вiн висловлює власнi невiдомi почуття до ангелiв.

Отже, друге Я Фауста, яке уособлювало бажання злого, переможене силою добра, жагою творчостi i безсмертям людської думки.