Образ Печорiна у романi Михайла Лермонтова "Герой нашого часу"
Герой роману - людина сильної волi, вiдважна, яка не вiдвертається вiд небезпеки, а навпаки, iде назустрiч бурям та тривогам, щоб знайти собi дiло i заповнити неосяжну порожнечу свого духу, хоча б i дiяльнiстю без певної мети. Його байдужiсть та iронiя - бiльшою мiрою свiтська звичка, нiж риса характеру. "Нема у свiтi людини, - каже вiн, - над якою минуле дiстало б таку владу, як надi мною. Усяке нагадування про печаль або радiсть, що я пережив у минулому, болюче вдаряє в мою душу та витягує з неї тi самi звуки… Я безглуздо створений! Нiчого не забуваю - нiчого!" Коли Грушницький закохується у "княжну Мерi", Печорiн каже: "Я внутрiшньо реготав i навiть два рази посмiхнувся, але вiн, на щастя, цього не помiтив. Певно, що вiн закохався тому, що став бiльш довiрливим, у нього навiть з'явився срiбний перстень з чорнотою, тутешньої роботи… Я почав його розглядати, i що ж?.. Дрiбними буквами iм'я Мерi було вирiзьблене на внутрiшньому боцi, i поруч - число того дня, коли вона пiдняла вiдому склянку. Я приховав своє вiдкриття, я не хочу вимагати вiд нього зiзнань; я хочу, щоб вiн обрав мене своїм повiреним, - i саме тут я буду насолоджуватися".
Герцен писав про своє поколiння, до якого належав i Печорiн, наступне: "…Усi ми бiльш чи менш Онегiни, якщо тiльки не волiємо бути чиновниками або помiщиками… Ми займаємося усiм: музикою, фiлософiєю, любов'ю, вiйськовим мистецтвом, мiстицизмом, аби тiльки розважитися, щоб забути про пригнiчуючу нас велику порожнечу".
Печорiн не займається музикою та мiстицизмом. У нього дiюча душа, яка потребує живого, постiйного руху, волi, енергетичного прояву життя - вiн волiє пiдставляти лоба чеченським кулям, шукає забуття у коханнi, ризикованих пригодах, подорожах.
У ньому дiйсно щось вiд "старшого брата" - Онегiна i це робить його стан особливо трагiчним. Онегiн мiг ще мiркувати про Адама Смiта, дивувати оточуюче барство своїми лiберальними новопоходженнями, для нього був вiдкритий шлях до декабристiв, iдеали притягували можливiстю реалiзацiї. У Печорiнi нiщо не видає присутностi суспiльних iнтересiв. Лермонтов не дає своєму герою думати про полiтику. Два-три натяки i все. Проте дух скептицизму, недовiри, заперечення, притаманний внутрiшньому складу Печорiна, у жорсткiй холодностi його нещадних афоризмiв, у самому його зануреннi у "приватне життя", говорить саме за себе. Тяжкий дух скептицизму володiє його мрiями. Недаремно Печорiн каже про те, що йому не властивий "запал благородних намiрiв", що вiн не здатен "на великi жертви заради блага людства", що вiн звик "сумнiватися в усьому".
Все це свiдчить про трагiчну долю того поколiння, в якому Печорiн - герой свого часу, хоча критика заперечила реальнi риси свого часу, вiдкинула об'єктивне судження Лермонтова про тогочасне суспiльство.
Печорiн не прислухається до голосу свого серця i не вважає за потрiбне йти за ним. Вiн син свого часу i живе переважно розумом. Якби у його свiдомостi перемогла думка, що змогла б визнати правомiрнiсть та необхiднiсть служiння суспiльному добру, гуманiстичним iдеалам, то вона б визволила його вiд тяжких моральних проблем iндивiдуалiзму, у полонi яких вiн знаходився. I хоча шлях, який вiн обрав, не принiс йому щастя, вiн все ж залишається вiрним йому. Голос серця, голос людської потреби у коханнi, доброзичливiсть, справедливiсть, щастя вiддавати себе iншим не встигли ще прийти у свiдомiсть Печорiна i сказати йому, що цей шлях i є справжнiм для людини. Iстина залишилась для нього нерозкритою.
Проте будь-яке життя, що є пошуком iстини, завжди належатиме духовному досвiду людства. Так i життя героя роману М. Ю. Лермонтова.