Головна тема поезiї Василя Стуса

Наша Україна має трагiчну i незвичайну iсторiю. Прикладiв тому можна навести безлiч. Один iз них: найкращi люди часто сидять за гратами.

Одна iз таких трагiчних доль - доля Василя Стуса. Багато хто порiвнює В. Стуса з Т. Шевченком.

"Якби було краще життя, я б вiршiв не писав, а - робив би коло землi", - говорив Стус. Вiн був освiченою людиною, навчався в аспiрантурi, мiг мати прекрасне майбутнє, але доля свого народу не давала йому спокiйно жити. Не мiг вiн терпiти наругу, брехню i лицемiрство.

Україна - головна тема творчостi В. Стуса.

За стодалями вiтчизна,

перестрашене пташа,

то мiй трунок i трутизна,

нею витлiла душа.

В оцих коротких рядках увесь Стус. Про що б не писав Стус: про сина, матiр, дружину, свою самоту в Мордовiї i на Колимi, про життя i смерть - вiн пише про Україну. Україна його п'янить, робить навiженим, надає сили (це "трунок"), але ж вона i "трутизна", яка вбиває його дух i тiло.

З чого зiткана Україна Стуса? Це спогади про дитинство, де вiн був щасливий, де звучала мамина пiсня, це найсвятiша людина на землi - мати: "Вiтчизна. Матере, Жоно..." Це i Шевченко, який був для Стуса не лише поетом, а пророком, повiтрям. Цi двi трагiчнi постатi в українськiй лiтературi зливаються в одну: Шевченкове стає Стусовим.

Рiдко можна зустрiти людину такої цiлiсностi, чистоти, одержимостi. Адже Стус багато досяг в життi, мав сiм'ю, друзiв, але заради iдеї все покинув i страждав. Хотiв життя, побудованого на честi, не мiг змиритися з насильством, облудою. Дивує, що вiдiрванiсть вiд рiдної землi тiльки посилила вiдчуття синiвського зв'язку з рiдною землею. Вона - найбiльша його святиня, його духовний порятунок:

О земле втрачена, явися

Бодай у зболеному снi,

I лазурово простелися,

I душу порятуй менi.

В. Стус - митець самобутнього, оригiнального свiтобачення, поет, який вiдчував необхiднiсть гармонiйного єднання людини i природи, який розумiв, що людина - дитя природи - несе вiдповiдальнiсть за весь свiт.