Учитель очима учня

Вона висока, струнка, із гладенько причесаним волоссям, у строгому темно¬му костюмі й туфлях на високих каблуках. У неї тихий голос. Вона рідко посмі¬хається. Але вже якщо посміхається, то по-справжньому, щиро, від цієї посміш¬ки теплішає на душі. І вона любить нас.

Вона — це наша Ірина Олександрівна, а ми — це її клас, «її» діти.

Учителька справляє враження бізнес-леді, але вона не любить командувати і розпоряджатися. Ірина Олександрівна носить окуляри в красивій оправі, а за ними — втомлені очі. У неї є родина, а вона до пізнього вечора сидить із нами в класі, якщо залишилися невирішеними якісь шкільні проблеми.

Чому? Чому Ірина Олександрівна так віддана школі? Чому заради нас жерт¬вує часом, який могла б присвятити своїй родині? Я не знаю. У ній є щось таке... Щось незвичайне... Напевно, те, що відрізняє Вчителів з великої літери від усіх інших. І з цим треба народитися.

Звичайно, ми не ангели. Але Ірина Олександрівна рідко підвищує на нас го¬лос. Чи пояснює вона нову тему з російської мови, чи пропонує піти до театру або робить докір комусь — вона завжди говорить спокійно. Коли потрібно — переконливо, коли потрібно — суворо і дуже рідко — ласкаво. Ми б не поважа¬ли її так, якби вчителька кричала, зривала на нас свою злість. Але вона ніколи такого не зробить. Саме тому, що вона — Учитель. Ірина Олександрівна терп¬ляча. Вона вчить, а не повчає.