Відображення національної самосвідомості героїв у творах Олек¬сандра Довженка
Довженко – митець, вихований на багатому духовному національно¬му ґрунті. Тому в його творах зображені сентиментальні, добрі, працьовиті люди, закохані в красу рідного краю і пісні, типові представники українсь¬кої нації. Такими вивів їх письменник у “Звенигороді”, “Землі”, “Поемі про море”, “Зачарованій Десні” та багатьох інших творах. Однак у творах О. Довженка до початку 40-х років персонажі хоча й відчувають себе українцями, але тільки підсвідомо проявляють риси національної ментальності: у повазі до старших, особливо батьків; у любові до праці, до землі, на якій живуть; у готовності піти на самопожертву заради інших. Ці персонажі все-таки ще гостро не відчувають своєї приналежності до української нації. Во¬ни – радянські українці. У творах довоєнного періоду О. Довженко не за¬гострював проблеми національної самосвідомості, не порушував питання тотального нищення української нації.
З усією гостротою тема української самосвідомості героїв зазвучала у творах сорокових років. Національно-світоглядна еволюція О. Довженка, яка вилилася у конфлікт із пануючою комуністичною ідеологією, позначи¬лася і на відображенні національної самосвідомості героїв його творів. Лаврін Запорожець, Купріян Хутірний (кіноповість “Україна в огні”), Іван Орлюк (кіноповість “Повість полум'яних літ”) – це носії кращих рис народу, його духовної та фізичної величі, нескореності, які зі зброєю в руках захи¬щають рідну землю, свідомо ставляться до свого обов'язку оборонця неза¬лежності українського народу. Саме тому Купріян Хутірний намагається зупинити відступаючих солдатів: “– Не пущу. Я царя захищав, не тікав. А ви свою владу одстояти не може¬те”.
Розмова Запорожця із Забродою після трагічної смерті старої селянки Левчихи по-особливому увиразнює відчуття приналежності героя до свого, українського народу. Непрості перипетії Заброди він вважає “внутрішньою справою”, яку не можна порівнювати із спробою поневолити весь народ. Тому він переконує Заброду, що “часом в'язні й судді повинні битися по¬руч, коли Батьківщина гине”. У цій розмові автор робить суттєве уточнен¬ня: “А зараз Батьківщина гине, Україна!”
Найвиразніше почуття національної гідності й усвідомлення безправ¬ного становища своєї нації закладено письменником у тому епізоді кінопо¬вісті “Україна в огні”, коли Лаврін Запорожець знімає зі стіни портрет Ста¬ліна. Тут не потрібні особливі коментарі. І герой висловлюється лаконічно про те, що його свята віра у справедливого і всемогутнього вождя пропала. Усі страхіття, пережиті ним від початку війни, коли “повіз старий Запоро¬жець п'ять синів на війну”, І до її останнього дня, коли зібралися Запорожці уже без матері, Савки, Григорія, Трохима на попелищі рідної хати доспіва¬ти свою мирну пісню “Ой піду я до роду гуляти”, дають йому право на та¬кий рішучий крок. Образ Лавріна Запорожця є типовим. За ним ми вбачає¬мо мільйони сильних, мужніх українських патріотів.
Щоденникові записи сорокових років – періоду найбільшого гоніння митця кремлівськими ідеологами – засвідчують, що письменник глибоко переживав за історичну долю своєї нації і ні на мить не сумнівався у своїй правоті патріота.
Під кутом зору національної самосвідомості самого О. Довженка тре¬ба розглядати його запис: “Товаришу мій Сталін, коли б ви були навіть Бо¬гом, я й тоді не повірив би вам, що я націоналіст, якого треба плямувати й тримати в чорнім тілі... Невже любов до свого народу є націоналізмом?” Поняття “націоналіст” прирівнювалося на той час до поняття “во¬рог народу”.