Над чим змусила мене замислитись повість М. Коцюбинського «Тіні забутих предків»
Улітку 1911 року М. Коцюбинський, повертаючись з Капрі, де він лікував¬ся, вирішує здійснити свою давню мрію — відвідати Карпати. Весь час перебу¬вання там він проводить в екскурсіях по горах верхи. Його вражають Карпати, «які вікують в такій тиші, що чують навіть дихання худоби»; захоплює живий, але суворий Черемош, який «сердито поблискував сивиною і світивсь попід ске¬лі недобрим зеленим вогнем»; дивують чорні смереки, що «спускають свій шум в Черемош, а він несе його долом й оповідає...» Про що оповідав письменнику старий Черемош? Може, про шум вітрів, які чешуть смерекам їхні довгі коси, чи про грози високо в горах, що наповнюють його води новою силою, чи, може, про дівчину-красуню, яка оступилась на слизькому камені, впала у бурхливу воду, і жодна сила вже не змогла б вирвати її тіло з міцних обіймів Черемоша.
Коцюбинський — художник-психолог, і його не задовольняє споглядання і малювання хай і найчарівнішого краю. Йому треба зазирнути в душу люди¬ни, довідатися, чим живе гуцул-хазяїн казкового краю, що їсть, у що вдягається, яких пісень співає. Уже на перших сторінках повісті «Тіні забутих предків» ми знайомимось із головним героєм твору Іванком Палійчуком. Він ріс дивною дитиною: «знав, що на світі панує нечиста сила, що арідник (злий дух) править усім; що в лісах повно лісовиків, які пасуть там свою маржинку: оленів, зайців і сарн; що там блукає веселий чугайстер, який зараз просить стрічного в танець та роздирає нявки; що живе в лісі голос сокири».
Читаючи твір Коцюбинського, не можна не замислитися над тим, що, ма¬буть, не все, що знав Іванко уже в сім років — це тільки його дитячі фантазії. Можливо, перед його широко розплющеними очима розчинялося вікно в інший світ? Та швидше за все цей світ існує поряд із нами. Наші пращури знали, що кожне дерево має душу, — і не рубали вікові дуби, високі смереки бездушно і безсистемно. Вони вірили, що річки наповнені дивними істотами, — і не бруд¬нили прозору воду, чистили джерела. Вони оберігали життя, що невидиме і невивчене вирувало навколо, і це життя оберігало людей. Гуцули добре знали, що не можна людину називати царем природи і вінцем творіння, — і жили в гар¬монії з природою, не порушуючи її законів. Нам треба вчитися у них мудрості і любові до рідної землі, а допоможе в цьому творчість українських письменників і в першу чергу творчість Михайла Михайловича Коцюбинського.