Життєві ідеали Марусі Чурай (за однойменним романом Ліни Костенко)

В історії української культури є чимало недосліджених сторінок, нерозкритих таємниць. Про поетесу та співачку Марусю Чурай ще в минулому столітті в Україні ходило чимало переказів та легенд, які дають підстави стверджувати, що ця чудова піснярка — особа історична.

У центрі роману «Маруся Чурай» Ліна Костенко поставила психологічний образ Марусі, обдарованої дівчини, яка палко любить свою землю, і любов та бринить у кожній Марусиній пісні. Її серце сповнюється гордістю, коли чує свої пісні у виконанні козаків. Маруся — вірна дочка свого народу, і свій талант вона віддає народові. Створені нею пісні надихають козаків на боротьбу з ворогом, зміцнюють дух, утверджують національну гідність:

Коли в похід виходила батава —

Її піснями плакала Полтава...

Це дівчина не просто так, Маруся,

Це — голос наш. Це — пісня. Це — душа!

Благородство і чистота душі постають і в особистому житті Марусі. Для неї кохання і зрада — несумісні поняття. Навіть біль і розчарування у Грицеві не зробили її ані озлобленою, ані черствою. Маруся, переконавшись, що її «любов чолом сягала неба, а Гриць ходив ногами по землі», навіть співчуває хлопцеві:

Біднесенький, намучився зі мною...

Гукав мене, а я вже не озвалась.

Заплутався, — сказала: вибирай.

А в нього ж серце навпіл розривалось.

А він Бобренко. Він же не Чурай.

Мені подобається те, що Маруся цінує в житті речі, які справді того варті. Це пе¬рейняла дівчина від батьків, які мали «незглибимі душі». У любові, у подружньому житті вона хоче бути схожою на своїх батьків, Маруся завжди мріяла: «...я колись, як виросту, і в мене буде отака любов!» Маруся хоче побудувати свою сім'ю на вза¬єморозумінні та повазі одне до одного, на довірі та любові: «Мене потрібно любити». Маруся розуміє важливість свого поетичного таланту. Вона прагне до дії, лю¬бить рідний край, шанує культуру, уболіває за щастя і процвітання українського народу. Розповіді дяка про минуле історичне показали Марусі тяжкі страждання людей від війн і лихоліть. Вона забуває про власний біль, осмислює своє при¬значення як піснетворця:

Звитяги наші, муки і руїни

безсмертні будуть у її словах.

Вона ж була як голос України,

що клекотів у наших хорогвах!