Соцiально-побутова проблематика повiстi Iвана Нечуя-Левицького "Кайдашева сiм'я"
Повiсть "Кайдашева сiм'я" вражає глибокою правдивiстю, живими, виразними образами героїв, поєднаними з глибинним реалiстичним вiдтворенням селянського життя в часи пiсля скасування крiпацтва. Бажання мати землю якомога бiльше перетворює молоде поколiння Кайдашiв на сварливих, егоїстичних i обмежених людей, якими були i їхнi батьки. Дiйовi особи повiстi - це надзвичайно обмеженi люди, якi, крiм своїх суперечок, не бачать нiчого iншого в життi.
Обмеженiсть Кайдашiв i всього їхнього оточення зображує Нечуй-Левицький у такий спосiб. Кайдашам, як i їх односельчанам, доводить ся возити снопи через круту гору, де осi ламаються. Якби трохи розкопати дорогу, проїзд був би не важким. Але нiхто не хоче братись за цю справу. Кум пропонує старому Кайдашевi, щоб дорогу полагодили його сини. "А хiба ж я один возитиму тудою снопи? Адже i ти возиш. Чом би пак i тобi не розкопати?" - вiдповiдає Кайдаш. Кум вiдмовляється. Вiдмовляється й син Карпо: "…цiлий куток їздить через гору, а я буду її розкопувать?.. Як хтось почне, то й я копирсну заступом скiльки там разiв". I все залишається, як було: вози ламаються, а хазяї або лаються, або волають до Бога. Були пани - шляху не розкопали, "настала волость", а шлях все так i не розкопаний. "Не буду ж i я його копати. Нехай його чорти розкопують, коли знайдуть у цьому смак", - бубонить сам до себе Кайдаш.
Так у кожнiй описовiй чи розповiднiй подробицi розкривається обмеженiсть, егоїзм дрiбних власникiв, якi живуть у колi своїх обмежених iнтересiв, не маючи змоги вирватися з нього.
Тяжко переймаючись родинним безладдям, Мелашка тiкає до Києва, в якому бажає залишитися, незважаючи на палке кохання до свого чоловiка Лаврiна. Але її розшукують, приводять додому, i в кожнiй наступнiй вiйнi за "моє" i "твоє" вона також бере участь, але вже на боцi свекрухи.
Немає "променя свiтла в темному царствi" - не в царствi, а в тому гнiтючому середовищi, де старi Кайдашi є головами родини, а баба Палажка, так би мовити, - "iдеологом". Баба Палажка - це яскраве узагальнення глибокої темноти, що панує на селi. Вона дуже набожна людина. Палажка "з'їла двадцять пасок у Києвi" - цьому центрi всiлякої святостi - i гадає, що цим звiльнила себе вiд минулих грiхiв i запобiгла майбутнiм. Баба Палажка - також знавець "замовлянь", важливого засобу народної медицини. Над лiжком хворого Кайдаша вона бурмоче заклинання - нiсенiтницю, де переплутано iмена, назви церковних книжок, перекручено уривки з молитов. Оце така "релiгiя" баби Палажки та й усiх Кайдашiв.
Нi характери персонажiв твору, нi їхня поведiнка нiколи не приведуть до мирного спiвiснування в одному селi. I. Нечуй-Левицький крiзь усю повiсть пронiс iдею про те, що доки iснуватиме "своє" i "чуже", не буде краю суперечкам мiж людьми. Жадоба до власностi вносить цiлковитий розлад у сiм'ю Кайдашiв. Кумеднi та безглуздi їхнi суперечки. Замiсть картин природи, письменник змальовує картини хатнього побуту, де неживi речi немов протестують проти безладдя людських стосункiв.
Смiшними здаються нам суперечки Кайдашiв, так само як i ворожнеча баби Параски i баби Палажки, але смiх цей, зрештою, не безтурботний, не безхмарний: смiх Нечуя-Левицького у цiй повiстi - це "смiх крiзь сльози", як у Гоголя.
Письменник любить свiй народ, вбачає у ньому великi можливостi для розвитку, але бачить i те, що в тогочасних соцiальних умовах для цих можливостей ще немає реального грунту. Вiн має надiю на те, що освiта народу рiдною мовою, реформи, якi б пiднесли народний добробут i обмежили експлуататорiв, змiнять сучасне становище.
У своїх повiстях та оповiданнях Iван Нечуй-Левицький створив цiлу галерею глибоко правдивих образiв, яскраво вiдобразив рiзнi сторони й моменти життя народу, до того ж Iвана зумiв охопити це життя ширше й усебiчнiше, нiж його попередники.