Людина і природа в ліричних віршах М. Рильського

Праця, природа, культура – ця “велика тріада” посідає чільне місце у творчості М. Рильського. Його поетичний світ на диво мальовничий, спов¬нений ясності і прозорості. Ще в юності поета турбувала проблема відносин людини і природи.

Це філософська реакція юного поета на все, що діється навколо, спроба рятівного виходу із душевної смути.

М. Рильський увійшов у світ поезії життєлюбом, природолюбом. Він уявляє себе невід'ємною частиною цього прекрасного сонячного храму природи. Лейтмотивом його лірики виступає щира людяність, відчуття не¬роздільності людини і природи.

Ліричний герой мініатюри “Поле чорніє Проходять хмари...” живе світ¬лими почуттями: прийшла весна! Відчувається, що він закоханий у рідну землю, у життя. Короткі розповідні речення змінюються окликами, а потім запитаннями. Із грудей вириваються слова натхненної любові: “Земле! Як тепло нам з тобою!”

У поезії “Яблука доспіли” все дихає щедротами благодатної українсь¬кої природи, української осені, багатством яблуневих садів, жовтих осінніх нив, достиглістю, настояністю людських почуттів, коли розлука в коханні викликає не докір, не зневагу, не каяття, а навпаки – почуття вдячності і повноти життя.

Усього 12 рядків у цій поезії. Образ достиглих яблук уособлює муд¬рість і спокій душі героя у час його прощання з коханою.

Гармонія людського життя й творчості, ніби твердить М. Рильський у цій поезії, – це дихання в унісон з природою, з сонцем, з небом, із золотою гілкою. Ось він і вона пройшли вже сад. Перед ними відкривається простір прибраного осіннього поля і безкінечного неба. Життя прекрасне і немає кінця цій красі.

Сюжети кращих поезій М. Рильського розгортаються переважно на мальовничому пейзажному фоні. Насиченість барв, виразність контурів, яс¬ність образів – все це говорить про висоту творчого духу і настрою лірич¬ного героя, його тісної єдності із навколишнім життям. “Червонобоким яб¬луком округлим скотився день...”, “Запахла осінь в'ялим тютюном, та яблуками, та тонким туманом...”, “Осінній холодок над спраглою землею шатро гаптоване широко розіп'яв...”, “Гнуться клени ніжними колінами, чорну хмару сріблять голуби” – таке бадьоре, життєствердне духовне на¬повнення поезії М. Рильського.

Поетичний світ М. Рильського останнього періоду – на диво мальов¬ничий. У ньому спалахують яскраві, пломенисті барви (“Війна білої й чер¬воної троянди”, “Черемшина після дощу”). Споглядання природи стає ос¬новою несподіваних художніх узагальнень. Із садівницької поради – як пересаджувати ялинку –він видобуває багатий поетичний зміст, спроекто¬ваний на міжлюдські взаємини (“Порада”). Споглядання шкідливої польо¬вої красуні – волошки – породжує у поета непрості роздуми про красу (“Лист до волошки”). Із зіставлення скромної шипшини з гордою трояндою виростає думка про кровну спорідненість народного “кореня” і професійно¬го мистецького “цвіту” (“Шипшина”).

Слово “сад” – це одне з найхарактерніших для М. Рильського “кодо¬вих” слів. що має найширший образний зміст – аж до “саду” мови (“Як парость виноградної лози, плекайте мову...”). У садах, лісах, полях, виног¬радниках найчастіше бачить М. Рильський своїх звичайних героїв-друзів, людей, щасливих і красивих у праці.