Інтимна лірика поета Степана Руданського

Любов — це внутрішній світ, який окрилює людину. Багато ніжних і ласка¬вих слів придумали люди, щоб описати це високе почуття, щоб висловити свою палку любов до матері, нареченої, рідної дитини.

Підносив це почуття і Степан Руданський, хоча і дало воно йому не радість і щастя, а сум і горе. Після семінарії він повинен був обирати: кохана дівчина і попівська ряса чи академія і наука? Руданський вибрав друге і поїхав. А удовина донька Марійка, яка любила палко, до нестями, не дочекалася. Не раз згадував вечорами поет своє кохання:

Повій, вітре, на Вкраїну,

Де покинув я дівчину,

Де покинув чорні очі,

Повій, вітре, опівночі!..

Вважаю, що кохання — це Божий дар. І треба з радістю приймати це почут¬тя, навіть якщо воно без взаємності, тому і звертається ліричний герой «Пісні» до вітру, просить повіяти «тишком-нишком над рум'яним білим личком»:

Як спить мила, не збудилась,

Згадай того, з ким любилась,

З ким любилась і кохалась,

І кохати присягалась...

Душа рветься за вітром, серце болить і тужить, бо передчуває лихі вісті:

Вітер віє, вітер віє,

Серце тужить, серце мліє,

Вітер віє, не вертає,

Серце з жалю розпукає.

І все ж, я думаю, поет вдячний тій далекій дівчині за те, що подарувала миті кохання, примусила серце частіше битися, навчила бачити прекрасне і відчува¬ти красу. Скільки б часу не пройшло, а згадуватиме він її з теплотою, вдячніс¬тю, з любов'ю.