Мої роздуми під час читання поеми «Наймичка» Т. Шевченка

У творчості Т. Г. Шевченка багато уваги приділялось і долі жінки: їх безправ¬ність, беззахисність, трагізм долі — завжди хвилював поета. Можливо, тому, що рано пішла з життя його матір, можливо, тому, що доля коханої Оксани тяжко зранила душу поета, можливо, тому, що була тяжкою доля його сестер.

У поемі «Наймичка», яку поет написав 1845 року, розповідається про долю Ганни — матері, яка не в змозі виростити сама дитя, підкидає сина багатим бездітним людям, а сама йде до них наймичкою, щоб бути біля своєї дитини, хоч і не маючи можливості сказати, що вона його мати.

Коли в класі вчителька читала цю поему Т. Шевченка, було тихо, всіх схви¬лювала доля Ганни.

Слухаючи поему, я була вражена силою материнської любові. Як же вміла Ганна глибоко любити, яку мала велику силу волі! Адже вона ніколи не думала про себе — всю себе віддала синові. Ганна любила сина мовчки, і він відчував її любов, дивуючись із почуттів сторонньої, як він вважав, жінки.

Мені боліло серце, коли Ганна відмовилася бути за матір Маркові на весіллі, хоча й розумію, як би їй це було нестерпно.

Коли читали рядки поеми про останнє повернення Ганни з Києва, я була схвильована тим, якою доброю жінкою була Ганна, як вона любила не тільки Марка, а і його дружину, і його дітей. Мені здасться, що якби Ганна розпові¬ла Маркові раніше, що вона — його матір, то все у них було б добре. Я впевне¬на, що Марко зрозумів би свою рідну матір, більше того — він захоплювався би нею, її вчинком.

Останні рядки поеми не можна слухати без сліз. Усе життя мріючи сказати Маркові, що вона його матір, в кінці поеми, лише перед самою смертю, Ганна відкриває таємницю синові:

«...Прости мене! Я каралась

Весь вік в чужій хаті...

Прости мене, мій синочку!

Я... я твоя мати».

Та й замовкла...

Зомлів Марко,

Й земля задрижала.

Прокинувся... до матері —

А мати вже спала!

Жертовність Ганни-матері, її безмежну материнську любов Т. Шевченко під¬ніс до найвищих надбань людства. Поет низько схилявся перед образом Матері, яка оберігає своє дитя.

Під час читання поеми у мене наверталися на очі сльози — сльози від за¬хоплення образом Ганни, її великим люблячим серцем. Маркові, я впевнена в цьому, дуже поталанило. Бо й сьогодні, на жаль, є діти, які ніколи не звідають такої сили материнської любові. Я сиділа мовчки й думала, чому Ганна — мати-покритка, кріпачка, знайшла вихід для себе, для своєї дитини, чому ж сьогодні є матері, які відмовляються від своїх дітей? Чого ж бракує цим матерям? І ви зна¬єте, я знаю чого — їм бракує вміння любити, бракує материнської любові.