Захист рідної землі - найвище призначення людини (за новелою В. Стефаника «Сини»)
Дослідники творчості В. Стефаника стверджують, що у письменника було два чітко розмежовані періоди: перший припадав на 1897—1901, а другий на 1916—1933 рр. Чому ж він так довго не писав? Чому мовчав аж п'ятнадцять ро¬ків? Мабуть тому, що людська психіка не може бути у постійному напружен¬ні від людського страждання. Письменник переживав болі інших, неначе свої, і надмірна чутливість була причиною нервового виснаження митця.
1914 року почалася Перша світова війна. І так уже складалося, що будь-яка війна для України, яка була розділена між ворогуючими імперіями, перетворю¬валася на братовбивчу. Стефаник не міг не відреагувати на зміни в суспільстві, і після багаторічної перерви у нього «знову народилося слово». Одна за однією з'являються новели, що мають антивоєнний характер.
А після війни приходить нове лихо — окупація західноукраїнських земель польськими військами на чолі з маршалом Пілсудським. І йдуть на смерть сини воювати за Україну, адже захист рідної землі — це найвище призначення людини.
Андрій та Іван — сини старого селянина Максима — пішли воювати за Украї¬ну. Старший Андрій був розумний і відважний. Коли батько запитав, за яку Украї¬ну він іде воювати, Андрій показав на землю — оце Україна. А потім приклав шаб¬лю до серця — «отут її кров; землю нашу ідем від ворога відбирати». Попросив у матері білу сорочку, чистої води умитися, неначе відчував, що більше не повер¬неться до рідної хати. Старий Максим розумів, що сини повинні захищати рідну землю, і тому відправив на війну разом із старшим меншого сина Івана.
Обидва воїни загинули, жінка не витримала горя — померла, а старий Мак¬сим не може змиритися із втратою «і відтогди все кричить і на полі, і в селі». Він кричить на коней, на землю, на свою покалічену ногу, на хліб, на жайворонка, який високо над головою співає йому пісню. Не хоче самотній батько їсти чер¬ствий кусень хліба, слухати спів жайворонка, спілкуватися з людьми. Він гото¬вий душу продати, босим іти шукати могили своїх соколів. Криком Максим хо¬тів заглушити свій біль за синами, за втраченим життям, розбудити Бога, щоб показав Всевишній, де могили його дітей.
Максим промовляє до тих невідомих йому дівчат, які любили Андрія й Іва¬на. Може, яка має малу дитину-байстря, то хай принесе. Дід на пелюшки порве найтонше полотно. А якщо немає дитини, то він на дівочих губах побачить по¬цілунки своїх синів, а з очей виловить їхні образи.
Та немає синів, немає невісток, немає їхніх діточок і навіть жодної звістки не дійшло до старого батька. У його хаті запах пустки, бо нікому розтопити піч, зварити куліш. Максим у молитві звертається до Матері Божої, яка мала сина і теж втратила його, бути його «газдинев», сісти за столом «з своїм сином по¬середині, а коло тебе Андрій та Іван по боках...» Батько нагадує Діві Марії, що вона заради людей віддала одного свого сина, а він двох.
Останні слова Максима свідчать, що, попри все своє горе і відчай від втрати синів, він розуміє їхню велику місію. Його Андрій та Іван загинули за Батьків¬щину, боронячи рідну землю від ворога, а тому зрівнялися у своїй величі з Си¬ном Божим.