В. Симоненко про історичну місію людини на землі («Ти знаєш, що ти - людина?»)

В історії української літератури шістдесяті роки стали роками творчості письменників, які віддали свій голос на захист простої людини. Вони намагали¬ся пробити чиновницько-бюрократичну стіну суспільства, де людина була лише «гвинтиком» їхнього апарату, а не творцем своєї долі, своєї історії.

Василь Симоненко вірив у духовну велич свого народу, тому своєю поезі¬єю порушував питання про неповторність людської особистості, про сенс життя людини. Повага до людини, зокрема до її гідності, до права жити так, як вона хоче — в цьому філософська наснаженість і гуманістична спрямованість поезії «Ти знаєш, що ти — людина?»

Лад, у якому не цінують кожну людину як неповторну особистість — ствер¬джує поет — не можна назвати «народним» і «справедливим». Він неминуче за¬знає краху. Пристрасно і переконливо звучать слова поезії:

Усмішка твоя — єдина,

Мука твоя — єдина,

Очі твої — одні.

Епіфора «єдина» підкреслює індивідуальність, неповторність кожної люди¬ни, а тому «...жити спішити треба, кохати спішити треба», бо «більше тебе не буде завтра на цій землі».

Симоненко зумів кількома словами перевернути душу, примусив замислити¬ся над таким простим, але і таким складним запитанням: «Ти знаєш, що ти — людина?» Автор закликає читачів до самоповаги в тому розумінні, що кожна людина неповторна, що вона має право на повагу, любов, щастя, свободу. Кож¬на людина повинна замислитися: чи так вона живе? Чи гідна вона називатися людиною? Що залишить після себе нащадкам? Чи згадають нащадки добрим словом, адже:

Завтра на цій землі

Інші ходитимуть люди,

Інші кохатимуть люди —

Добрі, ласкаві й злі.

У цій поезії В. Симоненко розкрив місію людини на землі, яка полягає у тому, щоб творити добро, жити за законами моралі, поважати і цінувати неповторність людської особистості.